Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Яса. Том 2 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Яса. Том 2

Электронная книга - «Яса. Том 2». Краткое содержание книги:

В центрі роману «Яса» відомого майстра сучасної української прози Юрія Мушкетика, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка, — історична постать, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, який ще за життя став легендою, бо під його проводом запорожці не програли майже ні одного бою. Все своє життя славетний кошовий віддав Україні. Мушкетик змальовує картину цілої історичної доби, прозваної в народі «Руїною». Це був час, коли Україна стає ареною жорстокої боротьби за сфери впливу між сусідніми державами — Польщею, Москвою, Туреччиною. Як своєрідний осередок вольності описує автор Запорізьку Січ, з притаманним її устроєм, побутом і звичаями. У творі не ідеалізується козацьке життя, але автор підкреслює важливе значення Січі, яка упродовж ряду століть залишалася вогнищем і головним гальванізатором визвольних рухів і могутнім щитом проти нападів завойовників.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 42
Перейти на страницу:

Як я вже сказав, хлопчиків у Дарії було два, вчити мав старшенького, якому пішов одинадцятий рік, меншенький, котрому сповнилося сім, був, на думку матері, до навчання ще малий, до того ж він заїкався. А поза тим по — справжньому вдатний був до науки меншенький, Тишко, а старший, Ганджа, головатий, міцний, упертий, важкодухий, учитися не хотів, він мріяв про військо, про війну і казав, що всі оці псалми й часослови йому ні до чого, а всілякі постні тріоди нехай учать дяки, бо вони люблять постувати. Отако ми й сиділи біля груби теплої, кахляної; я читав і рахував з Ганджею, котрий робив усе те неохоче, а Тишко, довгошиїй, з нервовими очима, слухав збоку, а потім враз: «А я вже знаю. Хочете, перекажу». Ганджа бликав з — під лоба чорними очима, часом діставав свого меншого брата кулаком. З Ганджею ми жили, як дві ворожі держави, які, одначе, уклали пакт про мир — Дарія його двічі побила й наказала: якщо не слухатиметься — не пустить до коней і шапку козацьку одбере, — проте з часом він пройнявся до мене якщо не повагою, то деякою уважливістю — підкорив я його «Римськими діяннями», оповідями про Александра Македонського та царя Дарія (реготівся, що царя було звати так само, як його матір), про Ганнібала та Юлія Цезаря. Тишко ж прив’язався до мене, і я, признаюся, полюбив його, трохи невдатного, але спостережливого, тонкого, прудкого мислями і ніжками (важко йому буде жити в світі), проте остерігався одкривати йому серце, хоч воно й леліло любов’ю, бо ж знав, що з того ніякого добра не буде, а також пам’ятав настанови отця Симеона, надто «Проти батьків, які псують дітей», хоч я й не батько Тишкові, але він і справді надто тонкосльозий, надто тонкі струночки має в серці, коб ще дужче не зтоншити їх. Особливо любив Тишко слухати казки, а також оповіді про далекі краї, про давні часи, про дивовижних звірів і людей, і я часто оповідав про те, маючи добру пам’ять і видлубуючи прочитані колись історії одну по одній. Те любили слухати також Дарія і Ориська, і часто в довгі зимові вечори при світлі лампи ми сиділи тісним гуртиком біля грубки, в якій пострілювали живицею соснові дрова, і я вів довгі оповіді або щось читав. Ганджа іноді слухав, а іноді йшов до колишньої батькової кімнати (якщо дозволяла Дарія) і розглядав рушниці, шаблі, ятагани, часом забувався й щось вигукував — очевидно, з кимось воював.

Так ми сиділи майже щовечора, я розповідав, здебільшого для Тишка, але таке, щоб і обом жінкам було цікаво, а сам нишком спостерігав за ними й думав про них. Спочатку думав більше про Дарію, а про Ориську менше, а потім навпаки. Дарія була строга й холодно — неприступна, кидала якесь зауваження, але більше мовчала, вона цідила слова крізь ледь розтулені губи, але я звідкілясь здогадувався, що ті губи гарячі й що всередині це інша жінка — палка, жаска, тривожна й, мабуть, ніжна водночас (що не виключало крутості вдачі, навпаки, дивовижно поєднувалося), але так склалася її доля, що оте ніжне, жаске вона заховала далеко — далеко, а суворе, крижане лишилося на поверхні. Я вловлював усе те мислю, і тільки трохи серцем, як жінка вона чомусь мене не хвилювала, й зовсім не через те, що була господинею, а я найнятим за гроші учителем, майже челядником, просто ця жінка була не під мої мислі.

Ориська була рішуче не схожа на неї. В ній не було ні суворої розсудливості, ні якихось інших високих людських чеснот, які вельми потрібні людині на її довгій життєвій дорозі, а лише пустотливість, легковажність, ще й вередливість, і лукава жіноча підступність; й те не давало мені спокою, дивно хвилювало, а розум мені холодно карбував, що нічого справжнього в цій жінці немає. Та ми рідко коли слухаємося розуму. При коливанні свіч Орисьчині очі дивно мінилися і світилися, і я якось подумав, що це очі блудливої жінки, мене обсипало жаром і водночас це відкриття засмутило мене.

Іноді до нашого гурту долучався ще хтось: кравець, який обшивав взимі родину, — Дарії і Орисьці він пошив біленькі, до зборки, кожушки, хлопцям — кожушки маленькі, жовті, і мені також пошив великого темного кожуха, в якого я пірнав, наче в невтоптаний стіг, — якийсь дідич, що приїхав перевідати сусідів, чи ще хтось. Траплялося, посиденьки переносили до челядницької — це коли дерли пір’я. Бережанська тримала силу — силенну качок, які влітку вигулювалися на ставку, і пір’я продавала на весняному ярмаркові, а що робота та — дерти пір’я — тонка, обридлива, мала наглядати за челядницями і за пряхами та гаптувальницями також, коли пряли тонку пряжу і гаптували сорочки. Кравець і всі наймані з сторони майстри до вітальні допускалися, а челядниці ні. Хоч і утисків якихось їм від господині не було, і харч споживали той — таки, що й ми, хіба що нам подавали варення до чаю — та сметани до вареників сипали в горщики більше. Любила пані Дарія, а тим більше Ориська, вишнівку, велетенські сулії стояли на всіх вікнах, рубіновий сік світився в променях чистого, холодного зимового сонця, а бульбашки, які піднімалися з дна, були схожі на перли. Дарія випивала одну — дві чарки, Ориська ж пила, поки не відставляла карафу сестра, а випивши, починала сміятися й жартувати, й з кого б то? Звичайно, з мене. Вона сміялася над моєю вахлакуватістю, незграбністю, над звичкою розтуляти рота, над тим, що нічого не п’ю, навіть наливки, й що не заграю до челядниць. Дарія сиділа хоч строга, але теж ледь — ледь усміхнена.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 42
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)