Яса. Том 2

Я нічого не міг сказати на їхні безглузді щодо мене запитання, замовк і не розтуляв рота. Я був подавлений, розбитий, понівечений, до цього я ще не знав до кінця, яка безправна людина, не знав, що її можуть звинуватити в будь — чому, можуть не вірити жодному її слову і мати її за ніщо. Я думав, що людина — Боже створіння й освячена Богом, що й справді жодна волосина не впаде з її голови, а тут кожної миті могли одтяти голову — і ніхто за тебе не заступиться, не помітить того. Я знав, я бачив, що світ несправедливий, він таким був, таким є, а чи стане коли — небудь справедливим — невідомо. Й де її, справедливості, шукати? В чому? Я кипів люттю й знав, що не можу виплеснути її, бо сама лють, шалене обстоювання себе можуть привести до загибелі, й мусив коритися, мусив мовчати. О нікчемність людського існування, о всесилля закону, який освячує беззаконня!

Мене випустили по кількох днях. Підбурювачі виявилися людьми шляхетнішими за моїх тюремників, вони надіслали цидулу, в якій обсміяли городову старшину й переконливо довели, що в місті побували саме вони. Та й я почав домагатися, щоб послали козака до мене додому: таким чином вони дознають, що я чоловік не дорошенківської сторони, а також, хто я такий. На дорогу мені надавали стусанів і випхнули за браму. Ще мені наказали в цьому місті більше свого виду не появляти.

Я подався геть, але невдачі й далі переслідували мене. Й ще чимало пригод, уже дрібніших, упало на мене, а далі почалася сквира, й земля закам’яніла груддям, настали холоди і настала для мене велика скрута. Нарешті в одному селі я трохи одіспався в теплі; в господаря захворіла дружина, і я підрядився читати біля неї молитви, й запарював їй чай на липовому цвіті, на звіробої та материнці; господиня підвелася, й чоловік той дав мені цебер меду — був він пасічником, — і так, з тим цебром у руках, я й пішов від нього. В дорозі застала мене хурія, я намок і обмерз, і ледве добився до придорожньої корчми. Хоч стояла пізня пора, там гуляли по хрестинах дядьки, вони вже пропилися до решти, і я заставив за них шинкареві цебер меду, бо були привітні та добрі, й посадовили до себе, та одігрівали гарячими книшами, і я чи не вперше на віку випив півкорчика горілки, від того сп’янів, а що вже далі було, пам’ятаю погано. Мабуть, розказував про Москву, про вчителів своїх, і плів усіляких нісенітниць, бо сміялися пияки довкола до гикавки, — це пам’ятаю.