Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Яса. Том 2 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Яса. Том 2

Электронная книга - «Яса. Том 2». Краткое содержание книги:

В центрі роману «Яса» відомого майстра сучасної української прози Юрія Мушкетика, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка, — історична постать, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, який ще за життя став легендою, бо під його проводом запорожці не програли майже ні одного бою. Все своє життя славетний кошовий віддав Україні. Мушкетик змальовує картину цілої історичної доби, прозваної в народі «Руїною». Це був час, коли Україна стає ареною жорстокої боротьби за сфери впливу між сусідніми державами — Польщею, Москвою, Туреччиною. Як своєрідний осередок вольності описує автор Запорізьку Січ, з притаманним її устроєм, побутом і звичаями. У творі не ідеалізується козацьке життя, але автор підкреслює важливе значення Січі, яка упродовж ряду століть залишалася вогнищем і головним гальванізатором визвольних рухів і могутнім щитом проти нападів завойовників.
1 ... 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42
Перейти на страницу:

«Соб, сірий, соб, шутий».

А небо високе, світло — голубе, а сонечко тепле ще тільки прозирає з — за обрію. По першій загінці воно сяде волам на роги… А ось вже й жайвір обізвався десь збоку: «Ті—ті—ті—ті, ві—і–і—і». Ні, то не жайвір, то витинає вівсянка в кущах при долині, а жайвір грудочкою завис угорі, перемелює крильцями сонячне проміння на порох. Тут їх безліч, єднають срібними струнами небо із землею. Та й не сам ти в полі, за тобою тягнеться ще аж шість плугів, як випряжуть у обід біля могили, балачок усяких, жартів, реготу — на все поле. А то побіжать до болота, надеруть яєць крячиних і напечуть у жару. Всі ж бо хлопці молоді, нежонаті, тільки Яків старший, уже одружений, напускає на себе статечності.

Важко орати панське поле. Важко до болю в серці. Гони довгі, скиба важка, вітер у полі пронизливий і вільгий… Чужі гони, чужа скиба, чужі воли, чужі жайвори в небі. Своя нивка, свій городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем’яти в долонях. Хочеться падкувати біля своєї землі, біля свого господарства. Але катма землі й катма господарства. Є лише сліпа на одне око, безклуба кобильчина Калитка (орють нею із сусідом у супрязі) та четверо овечок.

Випрягали біля могили. Зварили кулеші, порозстеляли на маківці могили сірячини, обідали. Жартував тільки Філон, на прізвище Мальований, по — вуличному Кібчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постіл гарячої кулеші, і той довго стрибав на одній нозі. Погнали воли на водопій, всі хлопці йшли позаду, один Філон їхав верхи на шутому волові. Але він отак їздить і на всіх інших. І вдатний на всілякі вигадки. Через те й Кібчик. Кібчастий вдачею, задерикуватий — чуб рудуватий, вихрастий, очі вчіпливі, ніс на кінчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердішим за кулак. Філон не змовчить нікому й будь — кому дасть здачі. Він невисокого зросту, чіпкий, міцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.

Жартувати не жартували, а гомоніти поважно гомоніли. З могили було видно далеко наокіл. У бік південний скільки не зори — поля й поля, доли і видолинки, земля пана Замойського, і в східний та західний також, а в північній стороні текла річка Гнилий Тікич і стояв панський фільварок. Фільварок — по той бік, на високому березі, серед парку — гаю; окремо замок, як величав свій будинок пан, і окремо чорний двір, далі ще шмат поля, а за ним ліс, панський таки ж, Вітряним званий. До фільварку їхати греблею через високу камінну браму. Село розкинулося по цей бік, уподовж Гнилого Тікичу, на горбках та по долинах, одною предовгою і кількома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хліви та обори і городи здебільшого до річки. А за городами берег, далі річка, оступлена зобабіч високими очеретами. Річка широка й гарна, тільки рибу в ній людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крізь зуби двох водяних млинів, вода тече невеликим швидким потічком, скаче по корчах і по каменю. Село мріє в мареві, поблискують проти сонця всі три бані Миколаївської церкви, а на шпилі фільварку, гейби жайворове крило, тріпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхній пан Казимир зовсім не граф, а тільки однофамілець графів, але хто осмілиться сказати те панові, та й кому до того яке діло.

— Замок колись був ще більший, тільки дерев’яний, — каже Філон, облизуючи та ховаючи до кишені дерев’яну ложку — рибку.

— Багато ти знаєш, — недовірливо кидає Яків, на прізвисько Струль. — Стоїть він уже літ сто.

— Стоїть, та не той, — блискає очима Філон, — той згорів.

— Чого б то він згорів? — облизує й собі ложку Яків. Губи в нього тонкі, а очі великі й сумні, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, і лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не ті очі.

— Бо… спалили козаки Хмелеві. Налетіли і в одну ніч… Кобзар розказував. Отой, що на Пречисту співав на паперті. Він у нас обідав.

Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козаків, про Січ, тільки бояться. Отож і зараз.

— Не бридь дурного, — трохи боязко, а трохи суворо кидає Яків. — Розказуй тільки те, що бачив на власні очі.

— Виходить, кобзар брехав? — прискалює крапчасте, як у кібчика, око Філон.

— Може, й брехав, — понуро кидає Яків. — Йому що — поплескав язиком, та й далі.

— А нам?

— Сам знаєш, за що б’ють дурнів, — звівся на ноги Яків і хвицьнув батогом на вишневому батожилні. — Нам пора запрягать.

1 ... 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)