Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
Він штурхнув мене в бік, і я ледве стримався, щоб не пришпилити його ліктем до камінців. Теж мені герой… підмочений.
— От тепер я б від них утік, — заявив він твердо, коли я підсаджував його в сідло.
Недоумок! Я мало не випустив його з рук.
— Правда? — зупинив він на мені змучений погляд.
— Додому час, — відповів я собі під ноги. — Шлях неблизький…
А що ще я міг відповісти?
Три тижні тому троє озброєних вершників перестріли його край лісу неподалік Поникви, куди Янек в один і той самий час по одній і тій же дорозі їздив у гості до свого опікуна, а точніше — до його доньки, з якою був заручений уже майже рік.
Перш ніж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кіт із мишею. Навіть дозволили вирватися і дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березі якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби він стрибнув тоді у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогодні.
Двічі недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися і добігти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вміє плавати? І що в палаці-замку не буде на той час людей, бо всі зберуться біля костелу на святкову службу…
3
Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте — і дочекаєтеся…
Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива — пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.
Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша… Темінь тут стояла, дідько б її забрав!
Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось понюхав повітря і… стрімголов скотився сходами в передпокій.
З розгону вперіщившись у перший-ліпший кут і згадавши всіх родичів з вуйком[16] Фонсьом включно, я подужав із їхньою допомогою коридор і влетів до бібліотеки на одній нозі. Друга нога, мабуть, образившись на мене і на той кут, відмовлялася працювати. Але що нога!
Вогонь підморгував мені з найближчого стелажа і, вдоволений, хрумкав сторінками.
Треба сказати, що їхня бібліотека — це таке місце, де зберігається багато непотрібного паперу. Для чого зберігається, особисто мені вияснити не вдалося.
Я підбіг до вогнедишного стелажа і спробував зрушити його з місця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далі — ще, і якщо їх усіх підпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, підсмажить майстерно. Біфштекс із кров’ю. Вуйкові Фонсьові сподобалося б.
Але повірте, каміння легше за книжки. І воно не горить.
Вихопивши з каміну залізний прут, я підважив ним перший стелаж. Висока — під стелю — махіна гойднулася і, крекчучи, повалилася вперед на стіну, збивши дорогою гарну бронзову люстру і розламавши навпіл картину над каміном. Теж, мабуть, гарну, — я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини.
Пишні, оксамитові — а я їх простими, шорсткими, зашкарублими руками — і по танцюючих жовтогарячих зміях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлінню, яке нині не в моді. У таких, як я.
Пам’ятаю дим, жар, іскри і попіл. Пам’ятаю забиту ногу, якій дуже не подобалася моя біганина. Пам’ятаю воду, що лилася на мене. Більше нічого не пам’ятаю.
…Спочатку отямилося моє чуття, а вже за ним я — глибокошанований і вельмиповажний пан Мар’ян Добрянський. Правда, вшановували мене більше пси в підворіттях, а поважали круки на звалищах, але я тим не переймався. Я взагалі-то був мирним батяром. Якщо не підходити близько.
Чуття підказало мені, що поруч є щось живе, і я, недовго думаючи, метнувся в той бік, згріб це «щось» в оберемок і, закинувши йому голову назад, притис коліном до ліжка. І аж тоді розплющив очі.
Коли ви спите, з вами можуть зробити будь-яку капость. Тому необхідно або зовсім не спати, або прокидатися так швидко, щоб іншим разом тебе, сплячого, обходили десятою дорогою.
Але цього разу, коли я розплющив очі, мені красиво так заїхали в писок. Образно мовлячи. Тому що Ян, витріщившись на мене схибленими очиськами і дихаючи через раз, не годився для опору. Він узагалі ні на що не годився після мого ніжного привітання.
Я голосно вилаявся, ухопив подушку і зацмулив нею у вікно. Дарма. Треба було терміново когось прибити, щоб заспокоїтися.
— Нічо-ого собі-і… — захоплено загуло збоку. — Як ти… ні, як у тебе так… Я ж навіть не встиг налякатися… Слухай, а навчи мене, га? Я так не вмію.
Ще б пак. Тебе будили татусенько з мамусенькою, ніжно цілуючи, а мене — копняк під зад. Або відро студеної водиці. Або… Та хіба пригадаєш усі можливі способи зустрічі нового дня?
16
Вуйко — загальновживане на заході України звертання замість слова «дядько» (як член родини чи незнайомий чоловік) або «пан»; традиційно походить із часів Київської Русі.