Лемберг. Під знаменами сонця

Та він уже роздягнувся, залишившись в одних підштаниках і з золотим медальйоном на шиї. Я негайно вп’явся поглядом у найближчий валун, ніби той міг мене врятувати.

— Знаю, тобі не до душі ці прогулянки, але ти обіцяв! — плескаючись на мілині, як пуголовок, нагадав мені останній з роду Губицьких. — Ти ж розумієш, що я мушу навчитися, мушу… мушу.

Ну, розумію, ну, обіцяв! То й що?

Він обтер рукою смішне білобрисе лице і тоном цісаря мовив:

— Проси, що хочеш. Я домовлюся з тутешнім магнатом, він мені не відмовить! Зажди. Я вже знаю, що тобі подарувати. Оту все… ох, всезнаючу курку з мого пташника, ви з нею дуже схожі!.. — він розсміявся, ляскаючи рукою по воді. І раптом, описавши дугу, зник навзнак під хвилею. Стрімкою і безбарвною. Забув, що реготати тут мають право лише вода та вітер.

За мить, коли над водою з’явився рудий чуб, я крикнув у наїжачену мжичку:

— Хочеш жити — греби!

Я справедливо гадав, що за чотири дні можна навчитися не тільки плавати, а й у цирку виступати. Навіть якщо ти ведмідь. І не моя вина, що дехто боявся лізти у воду навіть до пояса.

Тим часом поєдинок людини із хвилями і вітром — запеклий, шумний, білопінний — тривав без жодних правил, і не знайшлося поруч секундантів, котрі відновили б зневажену справедливість…

Точніше, один такий секундант ошивався неподалік, але був у цей час дуже зайнятий. Стояв собі на камінчиках серед коників і думав: ось зараз усе закінчиться, і видасться раптом, що не починалося зовсім. Сплески і викрики людини, що захлиналася на його очах, не долітали до його вух, і навіть мовчазні свідки-хмари, що почали потроху розходитися над ставом, дивувалися тому, що бачили.

Та ось мокра голова з’явилася над поверхнею і більше не занурювалася у глибину. Невміло, по-собачому загрібаючи воду, людина рвонула до берега.

І я зрозумів: ніщо не закінчиться. Не тут і не зараз. А може — ніколи й ніде. Не закінчиться принаймні для мене. А десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі щось полегшено зітхнуло. Зовсім тихесенько.

Обдираючи руки об гальку і щохвилі спльовуючи воду, Ян переможно провістив:

— Ти б-бачив… бачив?.. Я п-поплив!

Він каркав щось іще таке ж розумне, коли я, за три кроки опинившись біля нього, здер із себе куртку і взявся розтирати задубіле тіло.

Тільки камінь знав, чого мені це коштувало.

Добре-таки ним теліпало, але в почервонілих очах горів тріумфальний вогонь, який не міг загасити навіть мій понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка і такі ж ногавиці, що, може, й додавали лоску, але зігріти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц[15], який передбачливо захопив із собою — і все це без жодного злого слова.

Ян, трохи очунявши, теж підмітив у моїй поведінці не властиві мені риси і, клацаючи зубами та безсоромно висячи на мені всю дорогу до коників, хитро закинув:

— Що з тобою, Мар’яне? Невже настрашився? За моє життя? Ну ж бо, признавайся!