Повернення до зірок

— Коркханн телепат, — пояснила Ліанна. — Дуже багато негуманоїдів володіють цими здібностями. Але якщо він говорить правду, Джон Ґордон, то ви повинні придушити у собі цей інстинкт.

— Отже, — незворушно продовжував Коркханн. — Більше половини світів нашого королівства заселені негуманоїдними расами. — Швидким жестом своїх кігтистих пальців він вказав на зірки, оточені сонмом планет, — 3 іншого боку, тут є багато незаселених світів, які були свого часу колонізовані людством — тут, тут і там… — Його пальці знову пролетіли над картою. — Щільність населення на цих планетах велика, загальна чисельність жителів приблизно вдвічі більше, ніж у світах, заселених негуманоїдами. Принцеса, як ви знаєте, у своєму правлінні спирається на Ради, розділену на дві палати: в одній з них представництво пропорційно числу планет, в іншій — кількості жителів.

— Таким чином, — зрозумів Ґордон, — у кожній з двох палат домінує одна з двох груп.

— Абсолютно вірно. І у більшості випадків думка правителя є вирішальною. Відповідно всі визначають його симпатії.

— Серйозних труднощів раніше не було, — втрутилася Ліанна. — Але два роки тому хтось почав кампанію, яка має на меті довести негуманоїдам, що люди — їх природні вороги. Зокрема, що я їх ненавиджу і виношую різні підступи. Зрозуміло, в цьому немає ні кихти правди, однак у негумано’ідів, як і у людей, завжди є ті, хто готовий вірити у такого роду вигадки.

— Ситуація поступово стає усе більш визначеною, — продовжував Коркханн. — Група негуманоїдних світів бажає домогтися суверенітету і для початку замінити Ліанну принцом, якому вони симпатизують.

— Тобто Нарат Тейном?

— Саме так. А зараз, Джон Ґордон, я відповім і на ваше німе запитання. Ні, Ліанно, це цілком правомірне питання, і я хочу на нього відповісти. — Жовті блискучі очі подивилися прямо у вічі Ґордону. — Вас цікавить, чому я на стороні людей, а не своїх одноплемінників. Справа у тому, що люди у даній ситуації мають рацію. Група, яка підтримує Нарат Тейна, юридично діє бездоганно, але думають вони лише про владу. І за всім цим, я знаю, стоїть якесь зло, суть якого я не зрозумів, але якого я боюся. — Він пересмикнув плечима, від чого сіре блискуче пір’я захиталося. — Крім того, Нарат Тейн…

У двері рішуче постукали.

— Заходьте, — сказала Ліанна. У салоні з’явився один з молодших офіцерів.

— Ваша високість! Капітан Гарн Горві просить вас на капітанський місток. — Повернувшись до Коркханна, офіцер додав: — Вас теж, пане міністре.

Ґордон нутром відчув небезпеку. Лише у надзвичайній ситуації капітан міг так себе повести.

Ліанна кивнула:

— Звичайно. Ґордон, ходімо з нами.

Молодий офіцер йшов попереду них по вузькому освітленому коридору. Потім зупинився біля крутого трапа, що вів до поста управління, який навіть у цю віддалену епоху носив давню назву «місток».

На задню, вигнуту і широку стіну поста були виведені панелі комп’ютера, системи управління, індикатори контролю маси і швидкості, а також стану акумуляторних батарей. Вібрація генераторів під сталевими щитами підлоги відчувалася як биття живого серця. Носові екрани показували простір перед кораблем у оптичному і радарному зображенні з шириною захвату у 180 градусів. Збоку примостилася установка телестерео. Увійшовши до приміщення, Ґордон був вражений тишею, яку порушували лише гудіння і поклацування електронних пристроїв. Технічний персонал, здавалося, перебував у деякій розгубленості: увага цих людей розділилася між апаратурою, за якою вони повинні були стежити, і групою, що скупчилася біля екрану радара. Там стояли капітан, його перший помічник і кілька офіцерів високого рангу.