Донор для небіжчика
- Автор: Левандовский Борис
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-83-3
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Донор для небіжчика». Краткое содержание книги:
Більше нічого.
Не наважуючись повірити в те, що сталося, Задума й художник приголомшено переглянулися.
— О ні… — глухо видавив Задума. Його обличчя стало схожим на вугільний начерк, виведений на білій стіні.
Коли його погляд повернувся до місця, де недавно стояв Веселун, йому здалося, що чиїсь холодні пальці обережно обмацують його живіт ізсередини… Там, біля парапету, піднімався темний силует. Їх розділяло якихось п’ять-шість метрів. На мить у Задуми з’явилася надія, що… Але ця дивна фігура зовсім не була схожою на Веселуна..
Той, хто стояв біля парапету, зробив до них один крок — його рухи нагадували спроби епілептика рухатися плавно під час приступу — й зупинився, ніби роздумуючи.
Потім пролунав різкий скрегіт, видати який не була здатна жодна жива істота.
— Це не він… — скрикнув від жаху Задума. — Це… хтось інший…
— Ценевін!.. — безумно скрипучий голос знову змусив обох людей здригнутися.
Якби старий художник мав такий же гострий зір, як його учень, то чудовисько, що виринуло за кілька кроків перед ним, викликало б у нього жах. Але старий бачив лише темну фігуру на тлі вогнів міста. Він кинув погляд на застиглого, немов кам’яна скульптура, учня, що бачив більше, й рушив до невідомого.
— Хто ви? Що діється?
Ще один крок назустріч…
— Де хлопчик?
— Не… підходьте!.. — простогнав Задума, давно зрозумівши, хто цього вечора склав їм компанію на даху. — Ради Бога, не робіть цього!
У той же час Задума з безнадійною тугою подумав про вихід із даху, який був відчинений і наче заволав: СЮДИ! ПОРЯТУНОК ТУТ! ШВИДШЕ!!! — але знаходився надто далеко… щоб устигнути добігти й захлопнути за собою двері з товстих сталевих листів — важкі й могутні, як броня танка… Але він не встигне, НЕ ВСТИГНЕ… Навіть якщо Майстер візьме чудовисько на себе.
— Не треба!.. Не підходьте БЛИЗЬКО!
Художник не реагував на його лемент і зробив іще один крок до монстра.
«Господи, невже він не бачить?!»
— НІ! ЦЕ ВІДРИВА…
У цей момент старий замахнувся:
— Ти!.. Навіщо ти скинув його?! — але вдарити не зважився й раптом якось знітився, так і завмерши з піднятою рукою.
Ситуація дедалі більше скидалася на сон чи на епізод із якогось дурного роману жахів. Але для Задуми, який перебував за кілька кроків від старого художника й монстра, що стояли віч-на-віч, усе було надто реально.
Однак те, що трапилось далі…
Чудовисько зробило останній крок назустріч учителю; тепер їх розділяло не більше подиху.
«Невже він досі НЕ БАЧИТЬ?!»
Голос проскрипів болісно навіть для Задуми, який стояв далі:
— Дру… же… язовсімнелюблюрізкихрухів!.. — лапи монстра зімкнулися на шиї художника
(Задума раптом відчув, як на даху різко похолоднішало…)
і шарпнулися вгору…
Рух чудовиська був настільки блискавичним, що ноги художника ні на міліметр не піднялися над землею, коли його голова відокремилася від тулуба. Простоявши ще секунди три, тіло Майстра звалилося, як обм’яклий мішок, обляпавши Задуму гарячим фонтаном крові з розірваної артерії. Потім двічі конвульсивно смикнулося й застигло…
Задума заворожено стежив, як під жахливим обрубком, на якому колись містилася голова його вчителя, виростає величезна темна калюжа… Він навіть не помітив, коли монстр опинився перед ним.
Відривач, тримаючи голову Майстра за волосся, підніс її до самого його обличчя:
— Яактобітакийвир-раззз!..
Рот художника був широко роззявлений (Задумі на мить здалося, що язик судорожно смикнувся, намагаючись розпрямитися…), а у вирячених очах застиг безмежний жах людини, самотньо підвішеної в проваллі між двома галактиками.
Задума подався назад. Він зачепив плечем мольберт із картиною, і той перекинувся разом з полотном на просмолене покриття даху. Десь на межі свідомості Задуми билася думка, що лише за півметра під ним є люди, які навіть не підозрюють про те, що відбувається над їх головами.
— Жаххх-ххххливевидовище!.. Правда? — монстр потряс головою Майстра перед самим його носом: кілька крапель крові — теплих і важких — упали йому на щоку.
(Невже ця тварина його щось запитала?)
— Гидкх-хке!.. — здавалося, слова Відривача народжуються від вібрації самого простору. А мова, якою він говорив, належала племені лиховісних нічних істот — пожирачів трупів чи ще когось такого.
— Давай!.. ххзітрем!.. його!.. — з безглуздим ентузіазмом проскреготів Відривач голів.