Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
— Ну, козаче, як же це ви під машину потрапили?
Не чекаючи на Толину відповідь, він уставив собі у вуха дві тоненькі гумові рурочки і приклав Толі до грудей якусь круглу металеву штучку.
— Ну, прошу вас дихати, козаче. Так… дихайте глибше… ще дихайте… — примовляв він, прикладаючи металеву штучку до грудей то з правого боку, то з лівого.
Потім підніс Толі до носа палець:
— А тепер попрошу вас дивитись на кінчик мого пальця.
І почав водити пальцем у різні боки.
Толя водив очима то праворуч, то ліворуч, то вгору, то вниз, старанно стежачи за пальцем лікаря.
Після цього лікар обмацав Толю з усіх боків, постукав по колінах гумовим молоточком з блискучою металевою ручкою і, звернувшись до медичної сестри, запитав:
— У вас усе готове, Серафимо Андріївно?
— Усе готове, — обізвалась вона.
— Ну, тоді починайте, — наказав лікар.
«Батечку мій! Що це вона починатиме?» — подумав Толя. Від страху в нього закружляли в очах оранжеві кола й похололо всередині.
— Не треба мені робити укол! — став благати він. — Я більше не буду!
— Дурненький! Хто тобі сказав, що я робитиму укол? Я зовсім не буду.
З усмішкою Серафима Андріївна підійшла до Толі, ховаючи за спиною шприц, який тримала в руці. Вільною рукою вона перевернула Толю на бік і ніби жартома ущипнула пальцями за спину.
— Ой! — заверещав Толя, відчувши, як голка шприца вп'ялася в його тіло.
— Тихше, голубчику, тихше! Усе вже! Не кричи! Адже ж не боляче!
— Атож, не боляче, — плаксиво відповів Толя.
— Тепер нехай він полежить з півгодинки, і можете відіслати його додому. Тільки не забудьте йому помастити йодом ранку на лобі, — сказав лікар і вийшов з кімнати.
Серафима Андріївна помастила Толі садно на лобі йодом, потім присіла до столу й стала щось писати в зошиті.
— Як же тебе хоч звати? — запитала вона.
Толя хотів сказати, що його звуть Толя, але чомусь сказав, що його ім'я Славко, а коли Серафима Андріївна запитала, як його прізвище, замість того щоб сказати Клюквін, відповів, що його прізвище Огоньков, тобто назвав ім'я й прізвище свого приятеля Славка Огонькова, до якого ішов уранці, коли кішка йому перебігла дорогу.
— Гарне у тебе прізвище, — сказала Серафима Андріївна, записуючи ім'я та прізвище Славка Огонькова в зошит. — А де ж ти живеш?
Замість того щоб сказати, що він живе на Дем'яновськіїй, будинок 10, квартира 16, Толя сказав, що живе на Ломоносовській, будинок 14, квартира 31, тобто знову-таки дав адресу не свою, а цього самого Славка Огонькова.
Згодом Толя і сам не міг пояснити, навіщо він збрехав. Очевидно, він пригадав у цю мить, як ніхто йому не повірив у будинкоуправлінні, коли він казав правду, ну, а якщо ніхто не вірить, то чого ж йому старатися! До того ж він дуже боявся, коли б із лікарні не повідомили матір про все, що трапилось.
Таким чином, Толя діяв точно, як той хлопчик, про якого чув у будинкоуправлінні. Якби він не чув про цього хлопчика, йому б і на думку не спало називатися чужим ім'ям і давати чужу адресу, та оскільки він чув, йому тут же й спало все це на думку.
— Ломоносовська вулиця — це не близько, — сказала Серафима Андріївна. — У вас вдома є телефон?
У Толі вдома телефону не було, але він пригадав, що на квартирі у Славка телефон був, і тому сказав, що телефон є.
— А який номер? — запитала Серафима Андріївна.
— Номер, номер… — забурмотів Толя, щосили зморщуючи лоба. — Номера не пам'ятаю.
— Як це ти свого номера телефону не пам'ятаєш? — усміхнулася Серафима Андріївна. — Видно, так злякався, коли під машину потрапив, що й номер забув. Ну, нічого, я зараз подивлюсь у довіднику.
— А навіщо ви хочете по телефону дзвонити? — злякано спитав Толя.
— Треба ж сказати твоїй мамі, щоб прийшла по тебе. Я б сама відвела тебе додому, але мені не можна відлучитися з роботи.
— Ніби я сам не знайду дороги додому! — сказав Толя. — Навіщо мене ще відводити?
— Ні, голубчику, тебе самого я не можу відпустити. Що як ти знову потрапиш під машину!
Серафима Андріївна стала гортати телефонну книгу.
— Ось, — оказала вона, відшукавши потрібну сторінку. — Огоньков, Ломоносовська вулиця, будинок чотирнадцять, квартира тридцять один.
Вона простягнула руку до телефонного апарата, зняла трубку і стала набирати номер. Толя з тривогою стежив за її діями і чекав, що з усього цього вийде. Єдина його надія була на те, що у Славка не буде нікого вдома. Проте надія ця виявилася марною. За півхвилини Серафима Андріївна вже розмовляла зі Славковою мамою.