Щоденник Миколки Синицина

Тут поблизу зупинилася машина «швидкої допомоги», і з неї вийшла жінка в білому халаті.

— Де потерпілий? — запитала вона, підійшовши до юрби. — Кого тут машиною збило?

— Та от хлопчика, — відповів їй хтось.

Люди вмить розступились, і жінка підійшла до Толі.

— Ану, тримайся руками за мою шию, я тебе в санітарну машину віднесу.

— Та він цілком здоровий, — з усмішкою сказав шофер. — Нічого з ним не трапилось.

— Це ви так думаєте, — суворо сказала жінка. — А я бачу, що у хлопчика лоб розбитий.

— Так це я не тепер, — сказав Толя. — Це я поранився, коли в ящик для сміття впав.

— В який це ще ящик для сміття?

— Ну, коли з хлопцями на велосипеді катався.

Жінка схопила Толю в оберемок і понесла до санітарної машини.

— Куди ж ви його? — сказала Одарка Семенівна. — Він же сказав, що об ящик для сміття поранився.

— А по-вашому, коли об ящик для сміття, то й лікувати не треба? Йому негайно треба зробити укол проти правця.

— Ну що ж, на те ви й лікарі, щоб знати, проти чого укол робити, — сказала Одарка Семенівна. — А ти, голубчику, приходь до нас у м'ячика гратися, коли одужаєш! — закричала вона й помахала Толі рукою.

За хвилину Толя вже їхав у санітарній машині. Жінка поклала його на ноші, а сама сіла поруч на лавочці.

— Ось приїдемо до лікарні, лікар огляне тебе, тоді можна буде і ходити, і бігати, а тепер поки що полеж, — казала вона.

У вікно санітарної машини було видно тільки горішні поверхи будинків, і Толя ніяк не міг збагнути, якими вулицями вони їхали. Та не це його непокоїло. Понад усе його хвилювало те, що йому мали вробити укол. Він боявся, що буде боляче.

Незабаром машина завернула у ворота лікарні й зупинилася біля під'їзду. Два санітари відчинили дверці і стали витягати з машини ноші. Толя хотів схопитися на ноги, але санітар суворо сказав:

— Лежи, лежи сумирненько!

І вони понесли Толю у лікарню. Толі, проте, хотілося бачити, куди це його несуть, і, замість того щоб спокійно лежати, він сидів на ношах і крутив на всі боки головою.

— І що за хлопець трапився такий упертий! — бурчав санітар, що йшов позаду. — Йому кажуть — лежи, а він як іванець-киванець.

Пройшовши коридором лікарні, санітари внесли Толю до великої світлої кімнати з білими стінами і високою стелею. Тут, як і в коридорі, пахло йодом, карболкою та іншими медикаментами. Санітар легко схопив Толю під пахви і поклав на високе тверде ліжко, застелене холодною цератою.

— Лежи тут. Зараз лікар прийде, — сказав санітар тихо і чомусь посварився на Толю пальцем.

Толя залишився лежати. Йому було страшно. Лікар чомусь довго не приходив. Толі вже здавалося, що про нього всі забули, але через деякий час двері відчинились і ввійшов лікар разом з медичною сестрою.

Лікар був старенький і весь білий: у чистому білому халаті, в білому ковпаку на голові, з білими сивими бровами, а на носі окуляри. Він любив говорити слово «ну», звертався до Толі на «ви» і називав його козаком: