Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Прокинувшись, я не відразу зрозуміла, куди потрапила. Я перелякалась. Наді мною схилились двоє дітлахів, які, очевидно, прибігли подивитись на ялинку. Маленька дівчинка показала на мене і сказала: „Певне, її приніс Санта Клаус“. Дітлахи не менше за мене злякались, коли я прокинулась. Я сказала, що не зроблю їм нічого поганого. Вони були бідно вдягнені. Я запитала, де їхні батьки. „У нас немає мами і тата“, — відповіли вони.

Доля повелась із цими двома сиротами набагато гірше, ніж зі мною. Поряд з ними я відчула сором через свою депресію. Я показала їм ялинку і відвела до кафе, де ми перекусили, потім я купила їм цукерок і кілька подарунків. Моя самотність зникла, як від помаху чарівної палички. Ці сироти вперше за багато місяців дали мені відчуття щастя та дозволили забути про страждання. Ми розмовляли, і я зрозуміла, яка я була щаслива. Я подякувала Богу за те, що всі свої різдвяні свята у дитинстві я зустрічала з батьками у любові і ніжності. Ці двоє дітлахів зробили для мене значно більше, ніж я для них. Їхній досвід іще раз довів, як важливо робити інших людей щасливими, щоб самому бути щасливим. Я зрозуміла, що щастя — це заразна річ. Віддаючи, ми отримуємо. Допомагаючи комусь і віддаючи любов, я перемогла тривогу і жаль до себе, і відчула себе новою людиною. І я стала іншою людиною — і не лише на ту мить, а й на багато років після цього».

У мене зібралося стільки розповідей про те, як люди, забувши про себе, повернули собі здоров'я і щастя, що їх вистачить на цілу книгу. Наприклад, давайте розглянемо випадок, який стався із Маргарет Тейлор Єйтс, — однією з найпопулярніших жінок у військово-морському флоті США.

Місіс Єйтс пише романи, але жодна з її детективних історій навіть наполовину не така цікава, як реальна історія про те, що сталося з нею того доленосного ранку, коли японці завдали удару по американських кораблях у Перл-Харборі. Місіс Єйтс вже понад рік була інвалідом через проблеми з серцем. Двадцять дві години на добу вона проводила в ліжку. Найдовшою подорожжю для неї була прогулянка садом, куди вона виходила подихати свіжим повітрям. Але і тоді вона мала спиратися на руку своєї прислуги. В той час жінка була переконана, що залишиться інвалідом назавжди. «Я ніколи б не повернулася до повноцінного життя, — казала мені вона, — якби японці не бомбардували Перл-Харбор. Вони „пошматували“ мій спокій. Коли це сталося, усюди запанували хаос і розгубленість. Одна бомба вибухнула зовсім поруч із моїм будинком, і мене ударною хвилею вижбурнуло з ліжка. Армійські вантажівки поспіхом рушили до аеродрому Хікем-Філд, казарм у Скоуфілді й авіабази в Кеніохе-бей, щоб евакуювати дружин і дітей військовослужбовців. Працівники Червоного Хреста обдзвонювали всіх, хто мав вільні кімнати, і просили розмістити цих людей у себе. У Червоному Хресті знали, що біля мого ліжка завжди стоїть телефон, тому звернулися до мене із проханням стати чимось на зразок інформаційного центру, куди б надходили всі дані про пересування евакуйованих сімей. Я збирала у себе відомості про те, куди поселяли жінок і дітей. Усім військовослужбовцям повідомили номер мого телефону.