Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити
- Автор: Карнеги Дейл
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Компанія ОСМА
- ISBN: 978-617-538-057-4
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити». Краткое содержание книги:
Дозвольте цій книзі змінити на краще ваше життя. Не варто жити у тривогах та напрузі, що не дозволяють вам тішитися повноцінним, активним та щасливим життям!
Для широкого кола читачів.
Я пішов у школу, але вже за тиждень відмовився туди йти і, залишившись удома, плакав як маленька дитина. У школі діти дражнили мене „сирітським виродком“ і кепкували з мого довгого носа. Я дуже близько до серця сприймав їхні знущання, і мені весь час кортіло побитися з ними. Але містер Лофтін сказав мені: „Завжди пам'ятай, що відмова від боротьби вимагає більшої мужності і шляхетності, ніж відсіч супротивнику, який накинувся на тебе“. Я весь час уникав бійки, аж мій однокласник жбурнув курячий послід мені в обличчя. Я добряче натовк йому пику, після чого у мене з'явилися двоє друзів. Вони сказали, що мій кривдник на це заслужив.
Місіс Лофтін подарувала мені нового капелюха, яким я дуже пишався. Якось одна старшокласниця зірвала його з мене і наповнила водою. Капелюха було геть зіпсовано. Свій вчинок вона пояснила так: „Я хотіла намочити твого мідного лоба, щоб твої курячі мізки не засмажились“.
У школі я ніколи не плакав, але, повернувшись додому, ридма ридав. І тоді місіс Лофтін дала мені пораду, яка позбавила мене усіх тривог і неспокоїв та перетворила моїх ворогів на друзів. Вона сказала: „Ральфе, вони не чіпатимуть тебе і не дражнитимуть „сирітським виродком“, якщо ти виявиш до них цікавість і спробуєш зробити їм щось корисне і приємне“. Я так і вчинив. Я наполегливо вчився і незабаром став найкращим учнем у класі. Але мені ніхто не заздрив, бо я всім намагався допомагати.
Комусь я допомагав писати твори і перекази. За когось писав виступи. Одному хлопцеві соромно було зізнатися батькам, що я допомагаю йому робити домашні завдання. Тому він казав своїй матері, що йде полювати на опосумів, а натомість вирушав до мене. Він приходив на ферму містера Лофтіна, прив'язував своїх собак у повітці, й ми сідали за уроки. Ще одному учневі я писав огляди книжок, і декілька вечорів допомагав одній дівчинці з математики.
Сталося так, що кілька сусідських сімей зазнали лиха. Двоє літніх фермерів померли, а одну жінку покинув чоловік. Я залишився єдиним чоловіком на чотири родини. Два роки я допомагав цим жінкам. Ідучи до школи і повертаючись додому, я заходив до них на ферми, рубав дрова, доїв корів, порався біля худоби. Тепер мене всі благословляли і ніхто не лаяв. Мене всюди зустрічали як друга. Коли я повернувся зі служби у військово-морському флоті, в перший же день мого перебування вдома мене відвідали двісті фермерів. Так вони виявили мені свою вдячність. Декому з них довелося проїхати близько вісімдесяти миль, і їхня радість від зустрічі зі мною була справді щирою. Я з радістю допомагав іншим людям, тож не відчував неспокою. Я був цілком щасливий. І ось уже тринадцять років мене ніхто не називає „сирітським виродком“».
Хай живе містер Бертон! Він знає, як знаходити друзів! А ще він знає, як здолати неспокій і тішитися життям.
Точнісінько так поводився і покійний нині доктор Френк Луп із Сіетла, штат Вашингтон. Протягом двадцяти трьох років він був інвалідом. Артрит. Проте Стюарт Вітхаус, кореспондент газети Seattle Star, писав мені: «Я не раз брав інтерв'ю у містера Лупа. Ніколи в житті я не зустрічав настільки неегоїстичної людини, яка, при цьому, живе повноцінним життям».
Як цей прикутий до ліжка інвалід міг «жити повноцінним життям»? У вас є можливість висловити два припущення з цього приводу. Він весь час нарікав на життя і всіх ганив? Ні... Він жалів себе і вимагав уваги від оточення? Ні. Ви знову помилилися. Він лише взяв собі за гасло напис німецькою мовою на гербі принца Уельського: «Ich dien» — «Я служу», і все життя його дотримував. Луп шукав прізвища і адреси інших інвалідів і підбадьорював їх і себе радісними листами. Він навіть організував клуб листування для інвалідів і спонукав їх писати листи одне одному. Врешті-решт він створив національну організацію, яку назвав «Товариство замкнених».
Не підводячись зі свого ліжка, він писав близько 1400 листів на рік і тішив тисячі ізольованих від зовнішнього світу людей, даруючи їм радіоприймачі і книги.
Чим же відрізнявся Френк Луп від інших людей? Лише одним: його душа була осяяна світлом високої мети, шляхетної справи. Він відчував радість, усвідомлюючи, що його життя підпорядковане ідеї, котра значить набагато більше, ніж він сам. Він справді жив, а не просто існував, як більшість людей, про яких Шоу казав: «ексцентричний клубок недуг і образ, який безупинно нарікає на весь світ за те, що той не бажає ощасливити його увагою».