Хрест із сапфірами

— Містере інспектор, сподіваюся, що я переконав вас. Я сильний чоловік, як ви кажете, та не можу закинути сюди молоток із Грінфорда. У мого молотка немає крил, і тому він не здатен пролетіти півмилі понад полями й огорожами.

Інспектор по-дружньому розсміявся і сказав:

— Ні, думаю, ви звільнені від підозри, хоча такий збіг обставин я бачу вперше. Хочу вас попросити всіляко допомагати нам відшукати людину, котра має таку ж силу, як ви. Ви б могли допомогти затримати цю людину! Може, у вас є якісь припущення, хто б це міг бути?

— Припущення я можу мати, — сказав блідий коваль, — але це не чоловік.

Потім, коли він помітив, що дехто перелякано дивиться на його дружину, то підійшов до неї, поклав величезну руку їй на плече і додав:

— Ані не жінка.

— Що ви хочете цим сказати? — жартівливо запитав доктор. — Ви що ж, вважаєте, що це корова взялася за молоток?

— Я вважаю, що рука, котра взялася за молоток, була не з плоті, — приглушено сказав коваль. — Інакше кажучи, я думаю, що він сам зі собою покінчив.

Вільфред кинувся до коваля й дивився на нього палаючими очима. А в розмову втрутився швець:

— Барнсе, ви хочете сказати, що молоток сам підскочив до бідолахи й прикінчив його?

— Ой, ви, джентльмени, можете кпити й хихотіти, — вигукнув Симеон, — ви, священнослужителі, котрі в неділю все ще кажете нам, що Господь переміг Сеннахирима, можете сміятися. А я вірю, що Той, хто невидимо присутній у кожному домі, захистив і мій дім, і покарав поганця смертю, перш ніж той переступив мій поріг. Я вірю, що це була та ж сила, котрою Він спричиняє землетруси.

— Я говорив Норманові про те, щоб він остерігався удару небесного грому, — видушив із себе Вільфред.

— Цей звинувачуваний поза моєю юрисдикцією, — з легкою посмішкою відізвався інспектор.

— Зате ви в Його юрисдикції, — відповів коваль, — пам’ятайте про це, — і, повернувшись до них широкою спиною, попрямував до будинку.

Отець Бравн взяв під руку враженого Вільфреда й подружньому звернувся до нього:

— Ходімо з цього страшного місця, містере Боен. А може, ви покажете мені церкву? Я чув, що це одна з найдавніших церков у Англії. А ви знаєте, що ми цікавимося, — він жартівливо підморгнув, — старими англіканськими церквами.

Вільфред Боен не усміхнувся, почуття гумору ніколи не було його кращою рисою. Та він охоче погодився показати церкву, він би також радо поговорив про велич і красу готики з кимось, хто знається на цьому бодай трохи краще, ніж коваль-пресвітеріянин і швець-атеїст.

— Звичайно, — сказав він, — ходімо ось сюди.

І він показав колезі Бравну дорогу до бічного входу зі сходами. Отець Бравн ледве встиг поставити ногу на першу сходинку, коли відчув на плечі чиюсь руку. Він оглянувся й побачив темний силует доктора, на обличчі якого була тінь підозри: