Майстер і Маргарита

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

— Підстави? — суворо запитав гість.

— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками… Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

— Професія?

— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?

— Бездомний.

— Ох, ох… — сказав гість, морщачись.

— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви які читали?

— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ви таке говорите?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім… хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?

— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.

— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.

Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.

— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.

Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.

Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?

— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!