Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Почувався цілком щасливим.
(І пішли ви всі в задницю з вашою психів групотерапією!!!)
Сеанс другий
Хлопчина той, ясночолий улюбленець вахтерки і бентежник Канта, маґістр посмішок, пошуків і зрад, був режисером. Не театральним, звісно: театр — дрібничка. Режисером життя, з дозволу сказати. В одному з втілень — режисером ситуацій.
Сьогоднішній сценарій включав багато чого, але напочатку належалося п и т и (цікава деталь з огляду на алкогольне вето шпитального уставу). Ми зібралися для цього в одній із кімнат старого гірського санаторію — ним несподівано виявився мій грізний і гнітючий маєстат.
Сухотників було ще мало — вони стягуються сюди пізніше, коли в долинах міст залягає густий млоїстий туман, який тримається мало не цілу зиму. Отож ми почувалися вільно, відгородившись від яскравого вранішнього сонця віконницями та важкими запилюженими портьєрами. Лише лампа низько нависала над столом, облич майже не було видно.
Я все ж спромігся на ідентифікаційну сміливість і дозволив собі припустити, що, окрім мене й режисера, — назвімо його Марком, — присутніми були: брат Марка, стрункий і невротичний Зіґфрід в потужних цейсівських окулярах; нежданно всюдисущий Ґорвіц (без товару); зневажений Артур (без товару); калганний Фавн, тепер лауреат усіх можливих недержавних премій та молодий польський митник Кароль, який не витримав навали східної гендлярської орди, за що й опинився нині в самому серці внутрішнього монголшуудану — MONGOLIA INSIDE. Окремо виділялась інкоґнітична постать, непідвладна ідентифікації — така постійно виникає в гівна вартій белетристиці, й мені довелося проявити впертість та неабияку інтуїцію, аби впізнати в ньому дискваліфікованого тайняка, шпига, резидента, який виникав у попередніх історіях то в подобі офіціанта (пам'ятаєте малинову блюзку злегкабожевільного?), то в образі рекетира чи таксиста, а то і просто — телемайстра, гідротехніка, пожежника, альфонса, сутенера, ґуру. Я не став вигадувати для нього імені — забагато честі мудакові.
So.
So, so, s, о, s, о, so, sos, sos.
За однією з умов спектаклю етикетки на пляшках було заклеєно. І хоч відрізнити напої за смаком не становило жодного труду, це все-таки грало якусь свою дивну роль. Власне кажучи, асортимент питва не був таким уже й широким — коньяк, червоне сухе вино і біле десертне. Коньяк видавався непоганим — м'яким і запашним, та все ж йому було далеко до колишніх закарпатських трунків, безмежно багатих на цілі колекції смаку, тепла і ароматів. Запах щойно відкоркованої пляшки і запах келішка, нагрітого в долонях, перший обпік потрісканих уст (а добрий коньяк завжди потрапляє на потріскані уста), ціла гама смаків від різних ділянок слизової, розрізнити які (і смаки, і ділянки) під силу тільки фахівцеві, ще до першого ковтка коньячна пара піднімається склепіннями гортані, а незабаром і він, цей довгожданний ковток, що для нього надто спресованим виявляється час, бо хотілося б якомога довше розтягнути смакову ініціацію стравоходу й шлунка, але найважливішим уже починає бути тепло — якість цього тепла є одною з найпевніших ознак якості напою, тамуєш подих, намагаєшся затримати це відчуття в собі, а коли врешті видихаєш, то ти вже цілком під владою трунку, ти дихаєш коньяком, коньяк дихає тобою, ви дихаєте в унісон.
Направду добрим виявилося червоне сухе. Воно звучало невимушено й легко, а в той же час насичено і терпко, і в цій насиченості не було жодної прогалини — все щільно й старанно заповнювали сутінки пивниць і сяйво моря, колір граната, дзвін стиглого ліга, пряний дух істини і тіла.
Натомість розчарувало біле десертне. І густина його виявилася оманливою, мов колоїдний розчин, і запах здавався запахом порожньої бочки, і блідість його насторожувала. В офензиві смаку десь на одному фланзі волочилася нічим не обґрунтована солодкавість, на протилежному — відгикувалося кислим, а посередині зяяла величезна діра, котра хотіла називатися вином.
За якийсь час ідея із заклеюванням етикеток направду спрацювала — напої змішувалися в неприпустимих комбінаціях, тіні густішали, розмови гучнішали, по той бік столу почалися експерименти з тютюном. З різних ґатунків робилися суміші і скручувалися самокрутки. Не певен, чи не бавилися також і травою.