Зруйновані зорі

Його слова трохи втішили мене, і я вже не почувалася повнісінькою ідіоткою…

— Зате Аня мене дурила, — похмуро зазначила Естер. — А я нічого не запідозрила.

— Ну, ви з нею одного пір’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти підсадна качка, то без вагань повірила б твоїй леґенді.

— Стривай, Павле! — зібравшись з думками, промовила я. — Усе це… дуже й дуже дивно. Ви викрили нас і вирішили погратися з нами, пустивши в свою орґанізацію. Тут усе зрозуміло, все лоґічно. Але навіщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.

— Тому й розказую, щоб її зіпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера і компанії. Їхній план від самого початку мені не подобався, він надто ризикований і може призвести до прямо протилежних наслідків, ніж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, і вирішив таємно від них зіграти по-своєму.

— А вони не здогадаються про твій задум? — запитала Естер. — Я помітила, що Аня була незадоволена, коли ти захотів поговорити з нами без неї. Вона може щось запідозрити.

— Не запідозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправді ця наша розмова була спланована наперед. Її мета — постати перед вами таким собі добродушним романтиком-демократом, який мріє про встановлення конституційної монархії, але не здатний на якісь рішучі дії, тим більше — на державний заколот. А надалі вас мали поступово переконати, що й уся наша орґанізація, попри її розгалуженість і ретельну конспірацію, не є серйозною силою.

Я похитала головою.

— Наші не повірять.

— Твоя правда, — погодився цісаревич, діставши нову сиґарету. — Я теж так думаю.

— Тому ти вирішив відкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керівництвом?

Павло відповів не відразу. Якийсь час він дивився кудись удалечінь поверх наших голів, а на його обличчі застиг похмурий вираз.

— Я хочу свободи для своєї країни. Свободи від будь-якого гніту, зовнішнього і внутрішнього. Я хочу, щоб мій народ жив гідно, як і решта людства, не боячись ні волохатих виродків звідти, — Павло ткнув незапаленою сиґаретою у стемніле небо, — ні тутешніх покидьків з оточення моїх батька й дядька. Коли ваші війська зазнали в нашій системі поразки, мені ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало траґедією. Я так вірив, так сподівався, що ми нарешті отримаємо свободу, але… ви пішли, ви кинули нас. Ні, я не звинувачую вас, я розумію, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросії, який не підняв масового повстання, щоб підтримати ваше вторгнення; винен мій батько, який виявився безхребетним слизняком і закликав людей до покірливості. Зараз багато говорять, що він учинив так під загрозою розправи, мало не під дулом пістолета… Дурниці! Ніхто йому не погрожував, він просто злякався — як і весь наш народ.