Зруйновані зорі

Як і попереджав Олег, це зібрання не мало ділового характеру, а було лише дружнім пікніком і нічим більшим. Ми їли шашлики з маринованого у вині м’яса (вони справді виявилися смачнішими за звичайне барбекю), запивали їх усілякими напоями — від томатного соку до пива, кому як хотілося, і розмовляли на найрізноманітніші теми — починаючи зі звичайного базікання про спорт, музику, фільми та нові віртуальні ігри й закінчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сім’ї, а також обговоренням свіжих новин із зовнішнього світу, що реґулярно потрапляли у планетарну мережу від людських розвідувальних кораблів — і вже з цим чужинці нічого вдіяти не могли.

Серед останніх новин була також інформація про те, що альви почали виведення своїх військ з локального простору Землі Вершиніна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олегові друзі намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи інакше, то зараз вона б була на рідній планеті й разом з рештою мешканців свого кібуцу святкувала звільнення.

Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один із хлопців необачно бовкнув про Землю Вершиніна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професійну виучку, як Анн-Марі. Ну а про мене й говорити не варто — я лише вправна лицемірка…

Загалом день минув чудово. Спочатку хлопці й дівчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирішили, що я їх влаштовую, і беззастережно прийняли в своє товариство. Зі свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження — і не лише для успішного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, мені дуже подобалася їхня компанія, дарма що всі вони були молодші від мене. У нашому віці різниця в два-три роки зазвичай відіграє значну роль, проте зараз я її фактично не відчувала — почасти тому, що за півтора тижні ґрунтовно вжилася в образ сімнадцятирічної школярки, але в основному через те, що мої нові знайомі здавалися старшими за свій вік, майже моїми однолітками. Всі вони явно належали до так званої „золотої молоді“ — у тому сенсі, який вкладають у ці слова на Террі-Ґаллії, — тобто не діти відомих і впливових батьків, а обдаровані й непересічні хлопці та дівчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрійсь із царин людської діяльності — від науки й мистецтва до бізнесу, політики або військової кар’єри.