Гобіт, або Туди і Звідти

«Це хоч трохи убезпечить його від неприємностей, — сказав пан Торбин сам до себе. — Він непоганий хлопець і до в’язнів ставився цілком поштиво. До того ж, це заплутає їх усіх. Вони подумають, що ми володіємо дуже сильними чарами, завдяки яким подолали всі ці замкнені двері й зникли. Зникли! Нам треба чимдуж поспішати, щоб саме так і було!»

Балінові було наказано стежити за начальником варти й мажордомом і попередити товариство, якщо вони ворухнуться. Усі інші ввійшли до прилеглого льоху, де були люки. Не можна було гаяти ні хвилини. Більбо знав, що раніше кілька ельфів отримало наказ спуститися сюди і допомогти мажордомові повикидати порожні діжки крізь люки у струмок. Діжки і справді вже стояли рядами посеред льоху, чекаючи, поки їх зіштовхнуть донизу. Деякі діжки призначалися для вина — але від них було небагато користі, бо в них нелегко було вибити дно, не наробивши шуму, як і нелегко було припасувати його назад. Але тут стояло й кілька діжок, у яких до королівського палацу доправляли інший харч — масло, яблука тощо.

Невдовзі серед них було знайдено тринадцять діжок, у кожній з яких міг поміститись один ґном. Утім, деякі виявились аж занадто просторі — тож ґноми, залазячи в них, непокоїлися, як би їм не розтрястись і не потовктись, хоча Більбо докладав усіх зусиль, аби розшукати солому й інший мотлох і запакувати друзів так зручно, як тільки можливо в такому поспіху. Врешті-решт дванадцятьох ґномів було обкладено соломою. Багато клопоту завдав Торін: він крутився та пручався у своїй діжці й буркотів, як великий пес у маленькій буді. А Балін, який надійшов останнім, страшенно обурювався, що в його діжці замало продуховин, і казав, що він задихнеться ще до того, як насунуть покришку. Більбо ж зі шкіри пнувся, щоб законопатити в діжках шпарини і якомога надійніше приладнати покришки, — а потому, знову залишившись сам, бігав довкола, востаннє підправляючи пакування і без надії сподіваючись, що його план здійсниться.

Утім, це сталося не надто швидко. Лишень через одну-дві хвилини після того, як було припасовано Балінову покришку, залунали голоси і замиготіли вогні. До льохів завалились ельфи — сміючись, теревенячи й наспівуючи уривки якоїсь пісні. Вони покинули веселу учту в одній із верхніх зал і хотіли якомога швидше повернутись назад.

— А де ж старий Ґаліон, мажордом? — здивувався один із них. — Я не бачив його цієї ночі за столом. І зараз він мав би бути тут і показати нам, що треба робити.

— Я розсерджусь, якщо старий тюхтій запізниться, — докинув другий. — Не маю жодного бажання марнувати тут час, коли нагорі співають і веселяться.

— Ха-ха! — залунав чийсь регіт. — А от і старий паскудник — носом у кухлі! Трохи побенкетував зі своїм приятелем капітаном.

— Трусони його! Розбуди його! — загорлали інші нетерпляче.

Ґаліонові зовсім не сподобалося, що його трусять і будять, а ще менше — що з нього глузують.