День гніву
- Автор: Косач Юрий
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-104-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:
Рославець ледве найшов панянок у горішньому замочку, та втікати було запізно. Княжна Петронелля, каштелянівна, пані своячениця Гораїна, й фравцимер — покоївки, й Остропольські невісти, накинувши на себе лиш гупелянди й мантильї, молились, притихнувши, тремтячи.
— Людкове!.. Семе, Яцьку, — та тут білоколінне кодло. Невістоньки, о, ще й нам охоти додайте…
І гирі затряслись, хто зареготався, виваживши двері, а Сем і Харсун — два водії, та й інші з ними, замірились. Княжна сахнулась. Блідо шелевіли уста каштелянівни.
— Охотоньки дай, панно…
— Не смій, мармизо, — виріс Рославець між ними, й мужики так і зніяковіли: худий вид магістрів палахкотів, стрибали брови, — я за тих білоголових, браття мої, руку покладу.
— А ти що за один?
— Такий, як і ви, грецької релігії…
Сем підійшов до нього, глянув згори — височенний, як два кісся.
— Як тривога, то всі ви грецької, а вчора то ще й із ксьондзами по-собачому, по-латинському лопотав.
— З панятами розважався!..
— Та на дуба й його, панське плем’я!..
Пані Гораїна підійшла, стиснувши губи.
— Люди, ми грецької віри, як і ви, всі, як нас бачите, благочестиві, хіба погубите невинні душі?..
— Віри, може, й грецької, але шляхетського тавра, бабо!..
Тоді в дверях станув козак. Римша виглядав з-за його рамені. Від козацьких відзнак сірома знітилась, розступилась. Козак був значковий, в білому жупані, сам жилавий, благовидий, з русявим чубом.
— Вашмосте, — підбіг до нього радісно Рославець, — старший ти є, лицар, накажи, щоб браття пошанували єдину віру: ми — діти Роксоланії, грецької релігії, як і ви…
Козак пильно приглядався йому й жінкам.
— Іноді — свій, а гірший за ворога. Всіх не пошануєш, мій пане, дарма що віра одна…
Він поглянув порвисто й погірдливо. По Рославцеві, оцінюючи його худий єзуїтський вид, по зблідлій каштелянівні, по мовчазній княжні, що стояла, розширивши темні очі, таємничі, як пристрасть цього спалаху.
— Але хто свідчиться гаслом вірних…
Козак нашошорився.
— Ти свідчишся, асане?..
Магістр підійшов до нього, відсунувши легко височенного Сема.
— Пан Виговський, як і пан Мрозовицький, а ти їх знати мусиш, посвідчили б, котрий я з ряду вірних…
І він добув із-за пазухи невеличкий простий хрест із дубового дерева. Козак підняв руку до чола:
— Бачу в тобі друга, асане, й вірю. Я — сотник Іван Груша. А ви хто будете?..
Рославець сказав. Козак уклонився білоголовим. Імена Четвертинських і Стеткевичів знав. Як Огінського, воєводи Мінського, як Сангушка, як Єловицького, войського[269] володимирського, сказав він, так і це імена, що у люте врем’я світять стійкістю й вірністю. Цю кров треба берегти. Панянок із почетом доставить на той бік Гориня.
Сем неохоче поступився, заломотів бердишем. Груша обернувся до нього строгіше. Гирі замовкли. З Грушею йшло триста людей козацького загону.
— Вашмость, напевно, думає про мене зле, — підступив до Рославця Транквіліон Римша, — але це я його привів сюди… Хіба ж не панна нас врятувала від петлі?..
— Марниці, — сказав Рославець, — що ти авантюрино, це я знав, але за добре діло спасибіг…
А панна каштелянівна притулила до себе даму з фрауцимру, що хлипала, позеленівши від жаху. Рославець підійшов до неї.
— Дякую тобі за ласку, — Оленка хмуро відвернулася від нього, — хто ж міг знати, що вашець такий давній ребелізантський конфідент. Але за мене міг ти й не турбуватись.
Вона показала йому з-за корсета рукоять флорентійського стилета. Рославець оторопів. Така не дала б себе легко.
4
— Страшна ця сваволя черні, — сказав сотник Іван Груша, — звір із клітки не вчинить такого плюндрування, що морозить жили, але ми не сіяли цей вихор, мості магістре…
— Знаю, — відрік Рославець, — Річ Посполита, а найпаче бутні панове кролевенята сіяли цей вихор. Жнуть же нині…
Вийшли над став, увесь у відсвіті пожарища. Нерозквітлі ще лілеї плавали на чорній воді, схиливши важкі бруньки на широкий збагрянілий лист. Принишкли тополі, дим стелився садом, ішов на луги. Земля ще не прокидалась, а ніч станула, накрити хотіла це полум’я, пригасити.
— Campus Martius Ukraina vera est, — сказав Рославець, — падаємо й встаємо знов, мості сотнику, скити, монголи, Темуджин і Батий, Литва й ляхи — все на нашій землі, й коли їй, змовчазнілій від горя, Боже Смотріння дасть кращу долю?..
— Доля в нас самих, — перегодя сказав Груша, — ні від кого не жди спасіння. Коли нині встаємо за права, то вже востаннє… Або ляжемо кістьми, або будемо жити…
269
Войський — війт, наглядав за порядком у воєводстві, заміщав каштеляна під час шляхетського ополчення.