День гніву
- Автор: Косач Юрий
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-104-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:
— Буря, Римшо. Докотиться й сюди, на Волинь.
— А це вже нестеменно. Прости Боже — і спатоньки пора і сон не йде. Що хлопство злобиться, не подивую.
Самого пана на Острополю мало сьогодні грець не вдарив, звичайно від пережертя й пересердя. Турбувався ребелією, приймав панну Стеткевичівну й княжну, а за ним його сини-чвалаї, на вечерю подав фазани, вийшов на кружґанок, віддав хлопця з челяді на стайню посікти, а по вечері — не надто й веселій — наказав музикам грати, хотів похвалитись перед паннами, пішов у тан, та набрякнув, заточився й упав. Рославець пустив йому кров, полегшало, але вже не було до танцю, пана понесли в спальню, а гості подались у кімнати. Рославцеві й Римші, яких мали за худошляхеток, відвели місце на вежі, в тісній кліті.
— Коли б на мене, магістре, — сказав Римша, — то я йому так пустив кров, що вже не встав би, хай мене грім поб’є!..;
— Людина людиною, Римша.
— До всіх будете по-людському, магістре, то борзо ся на людському роді попечете. Є люди, але є й тварюки в людській подобі. Якщо більше їх наплодиться, чим добрих людей, то й кров пустити не гріх. І пустять їм, панам і підпанкам.
Рославець, лігши в ліжко, з-під покривала пильно придивлявся цьому львів’янинові. Ще не міг його розгадати. Римша посміхнувся.
— Маєте мене за авантюрина, який по світі товчеться й шукає вогню, щоб погріти своє грішне тіло, чи не так? Але справжнього мойого замислу не збагнете, магістре. Я — авантюрино, але я й серце маю. А що не з панського ребеса я, то зважте — мати мою як відьму спалили, а батькові залили пельку оливом, бо, мудра голова, золота шукав і дошукався б, людина це був нового віку, не давнього, от і я теж прагну зміни цього трухливого світу…
Втім надслухував. З ним, на лікті звівшись, слухав і Рославець. З темряви озвався пущик. Другий і третій. В Острополі говорили, що за Чудновом видно заграву, вдень і вночі. Хоч Хмельницький відійшов до Білої Церкви й там, кажуть, sedem fecit[263], та його конфіденти шугають, мов миші, а купи за купами йдуть і йдуть, денно й нощно, лісами, ярами…
— Вже ж би й я не мав прагнути зміни цього клятого прогнилого світу?.. — сказав знов Римша і, підтягаючи плюдри, побіг до вікна.
— На який же, Римшо?..
— На який?..
Він вдивлявся в темінь, надслуховував.
— Звісно, на новий.
— А який це новий?
— Не такий, як був.
І притьмом покликав Рославця. Той неохоче зліз з ліжка. Місяць знічев’я виплив з-за хмарок-острівців. Тополі загляділись в став, тільки блиснуло чорне плесо. З вежі ввесь сад, луг, аж до ліска — як на долоні. Зачорніли шопи, броварні.
— Добре дивись, магістроньку…
Пущик знов пугукнув. І з лугу, через дорогу, місточок, у сад побігла тінь — одна, друга, прихилившись до землі — й третя.
— Могильники, броварники, лугарі, магістре, — челядь пана Остропольського, ті, що на кіл їх садовлять, що їм з литок жили тягнуть, що ними орють…
— Не розумію..
Римша засміявся.
— Рекгедіц, — пирснув у лице Рославцеві, очі йому злюще блиснули, — людкове за ножі взялись — за праве діло…
Рославець зразу ж подумав про каштелянівну, про княжну.
— Скурчий бику, Римшо, ти знаєш, а мовчиш?..
— Те, що й ви, знаю, може, трохи більше…
І хіхікнув у кулак.
— Не майте мене за конспіранта, ані за козацького конфідента, вашмосте, але кидав я оком по броварах[264], по челяді, по нашому панові, хай йому грець! Рекгедіц, мості магістре! Чи не погріємось з вами?
— А панянки?..
Римша знов засміявся.
— Як доведеться. А панянка каштелянівна гожа, що й мовити…
— І ти мовчав, цепе[265]?
— Хіба я знав, що вам на тій цноті так залежить?..
Але магістр збігав по сходах у долішній замочок. Правда ж, йому не кинулась в очі Римшина поведінка, правда ж, не ходив за ним по стайнях, по броварах, не надслухував, з гайдуками, з хлопством не шепотівся; а Остропольський хропить мов борсук, навіть варти не видно, а кругом бори, столітні бори… Чи ж знав Римша більше?..
Під вербами срібна падь роси. Рогіз затремтів над ставком.
— Ти, Семе?..
— Я, Харсуне…
— А побережці?
— Йдуть…
— Чуєш, ідуть?..
— На загибель же…
Ще дрібніше затремтів рогіз. Зайшовся місячним лоскотом чорний став. Зрізалась росяна падь на травах. Ой, чиї це трави, луги, пастовні? Остропольського-паняти, біс йому дітей колихав, Остропольському ж сухомельщину й дудок, Остропольському ж і цей став хлопи копали, загибали в чорній трясовині.
263
Sedem fecit (лат.) — окопався (Автор.).
264
Бровари (броварні) — пивоварня.
265
Цеп (пор. пол. сер) — йолоп, бевзь.