День гніву

В пості й покорі продовжуємо нашу путь, мості друже, й обсервуємо[262] неспокій, що сколихнув ці краї, як хуртовина синє море. Вихор іде зо сходу, з-над Дніпра, й ніхто не знає, що посіє він нам. Молись же, друже мій, за цілість Речі Посполитої, бо тренами-сльозами гірко обливається вона й не знає ні часу, ні години, які їй Смотріння Боже готує…

Бачили-сьмо в містах і містечках та замкових градах великі натовпи шляхти, що стривожена хлопською ребелією. Бачились-мо збігців із Брацлавщини й Заславщини — гуляють там загони Перебийноса й Гайчури, Морозенка й Нечая — так-бо звати цих Хмелевих полковників, ці вихри у степах. Говорились-мо з многими людьми різного походження, по корчмах, по нічлігах і на перепуттях. Страхопудів вдосталь, але є й битні люди, що легко всієї справи не важать, а грудьми за Корону постоять. Найпаче ж горе шляхті руській, не знає, на яку їй ногу стати, не знає, куди голову прихилити. Віра одна в них з ребелізантами, але готові їх на паль посадити. А багато з них українського племені, віри ж грецької, та й навіть католики передались до ребелізантів. Нарікають на гніт, на здирства й безчинства, а Хмель, кажуть, нам поможе добро і кривавицю відібрати, що їх забрали мості Потоцькі, Збаразькі й Вишневецькі. Передались уже до Хмеля Виговські, як кажуть, і батько, й сини, а Іван, комісар гетьманський, як говорять, за канцлера у Хмеля. Адам Хмілецький, синовець покійного київського воєводи, разом із панянською драгунією передався під Корсунем. Так само уманський полковник Остап Гоголь. Згадували нам і про Гуляницьких як зрадників Речі Посполитої, і про Івана Тарнавського, що з усією залогою козаків у Корці втік з панської служби до бунтівників. А що вже чернь собі починає, то хіба не треба писати: валом валить і гнівом дише на панів, сенаторів і воєвод.