День гніву

Абат Пацічеллі похитував головою. Надто обережний, щоб виповідати свою правдиву думку, може, мислею був згоден з комісаром, але того не показав. Діяв політично.

Князь цікавив його, бо говорили, втім доволі голосно, що мусить сприяти ребелізантам, бо ж сам грецького обряду, сливе єдиний з князів залишився вірний своїй нації, хоч і старався всякий закид відкинути — недаремно ж сини його бились проти Хмельницького. А може, вичікував?

— Спір то є давній і хто його розрішить — не знаю, — сумно сказав Поклонський, — прикро дивитись на це життя двох націй, як кота з псом. Мудрих людей так мало, — він поглянув на Ожґу, — а що з цього вийде, один Бог знає…

Менський каштелян розповів про універсал, випущений Хмельницьким, — досить мудро й хитро зложений, заповідає, що проти короля не підійме руки, а тільки за свою кривду стоїть, а все ж чернь до себе кличе. За два тижні матиме сто тисяч.

Князь посміхався в білу бороду, жмурив очі — княжна Петронелля завважила, що мав добрий настрій і не видно було у нього тієї тривоги, що нею сповнені були інші, навіть спокійний і повільний Миколай, менський каштелян. Наче не боявся ні куп, ні загонів, хоч кругом збігці й звідусіль страшні вістки про звірства черні. «Як Бог дасть, так і буде, а я проти своїх ані наємців, ані гармат не виставлю», — казав князь. «Чортів син, злигався, мабуть, уже з Хмелем і асекурувався[273], — думав Прухницький, — може, надіється на коліґації, може, на свої заслуги для Русі, адже ж фундував монастирі й помагав висвячувати владик, у самого ж братанок князь Гедеон у Києві має великий послух серед духовної братії, й митрополит Сильвестр Косів йому друг, недаремно пан Софрон Ласко, митрополітальний конфідент, до нього приїхав…»

А князь, хоч і древній віком, ще кріпкий, як дуб, і гострозорий, спостеріг неладне в очах ластівоньки, так називав княжну Петронеллю. Сини відбились уже від дому, навіть наймолодший Стефан, хоч і найулюбленіший, таки добре златинився в колегії, але княжна, злеліяна вдома, пішла в батька — ані не мислила про одруження з іншим, як тільки руської віри й нації. Неспокійна стала — чи не любов, думав князь і прирівнював її до панни Гелени. Теж руського роду, а у тої вже інше на мислі, гай, гай — ця гілка відривається від дуба й відірветься…

Пізно поляки пішли на спочинок, як і абат Пацічеллі, а князь запросив до себе своїх людей і синів. Дивувало тільки пана Ласка, ввічливого й витворного, як і одчайдухів Гуляницьких, що був і пан Поклонський, та князь відразу сумніви розвіяв.

— Пан Поклонський, — сказав князь, — мій друг і приятель, його мислі — мої мислі, дав би Бог, щоб ми таких друзів на Білорусі мали більше. Пан Поклонський прибуває з гетьманського обозу.

— Якого, гетьманського? — спитав каштелян менський.

— Відомо якого, — посміхнувся князь Святополк, — вельможної милості пана Зіновія-Богдана.

Всі ахнули. А пан Поклонський, дотепно кепкуючи з глупоти Ожґ і Бебельських, коротко з’ясував те, що бачив в обозі його мості гетьмана, бо так його слід вже величати, гідне великої хвали. Біла Церква повниться козацькими корогвами й полками. Чернь — права рука гетьманова, але є кому її в карбах тримати. Тридцять полковників — наймудріші голови. Тугай-Бей — під гетьманською рукою. Обоз росте, й двері навстіж перед військом до походу в Річ Посполиту. Що гадає Хмельницький, важко поки що сказати, але одно: цей край вже для Речі Посполитої втрачений, і сила росте велика на славу не лиш козако-роксоланській нації, але, може, й усім Септентріонам. Ваша річ, цієї землі дітям, зберегти спокій і під руку гетьмана пристати. Це передає пан Богдан і просить усіх, хто його справі співчуває, його ділом не нехтувати.