Мертва кров
- Автор: Омела Михайлина
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-10-5
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Мертва кров». Краткое содержание книги:
Інший головний герой — відомий поет Венчеслав Боголюбський також веде дивний спосіб життя — вдень спить, а вночі — приймає гостей, править верстки майбутніх книг, їздить по місту у справах… Обох головних героїв єднає те, про що ще ніхто не знає. Знають лише маги. Саме вони мають порятувати світ від опирів…
Твір став одним з переможців першого конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай».
На обкладинці книги використано фрагмент картини Van Eyck.
— Як відірвана?!
— Не відрубана, як у Шеншиної, а відірвана. Коли все проаналізувати, то можна зробити висновок, що вона вбиває не лише задля крові, а й для того, аби позбутися свідків.
— Ви ж казали, що знайдені відбитки пальців належать двом особам.
— Відбитки пальців — це вже не загадка, а ключ до загадки. Ми отримали інформацію з Петербурга. Ці відбитки належать двом дуже відомим грабіжникам, яких вдалося заарештувати лише одного разу. Вони хатні злодії. Дуже кваліфіковані. Можуть відчинити будь-який замок чи сейф, але, що найцікавіше, вони ніколи й ніде жодного разу не залишали відбитків своїх пальців і не ламали двері у квартирах, бо завжди могли їх відчинити. Одне слово, фахівці. Тож, коли ми повідомили про таку кількість відбитків їхніх пальців, то у картотеці не приховували свого подиву. Це не було на них схоже. А коли вчора на ножах знову були знайдені такі ж відбитки, то я звернув увагу на те, що один грабіжник залишає сліди чомусь лише правої руки, а другий — лише лівої.
— Може, вони каліки?
— В тому-то й річ, що ні! Скоріш за все, цих грабіжників вже давно немає серед живих. Напевно, вони залізли у дім опириці, щоб її пограбувати, і потрапили до її пазурів. А вже потім вона зробила собі рукавички з їхньої шкіри.
— Але, Богдане Івановичу, якщо вона опириця, то навіщо їй влаштовувати цей маскарад з відбитками пальців, з усуненням свідків? Чи немає за цим усім якоїсь серйознішої причини?
— Цілком імовірно! І ми рано чи пізно з’ясуємо цю причину, але ось що я ще хочу сказати. Ці грабіжники були спіймані лише одного разу, і то лише тому, що господарі несподівано повернулися додому через смерть господині…
— Ви хочете сказати, що вони спочатку вивчають квартиру, яку збираються пограбувати? Отже, квартиру опириці вони вважали порожньою?
— Так, Сергію Олексійовичу! І не лише вважали, а й кілька разів перевіряли — телефонували, заходили туди під різними приводами, аби остаточно переконатися, чи вдома господарі.
— Отже, опириця живе у будинку, який тривалий час перебуває без господаря?
— Саме так. Але тут ще одна особливість. Вони зазвичай не брали важких об’ємних речей, лише дорогоцінності, гроші, антикваріат, а для цього їм вистачало невеликого автомобіля, який вони завжди ставили недалеко від того будинку, куди збиралися залізти.
— І ви знайшли цей автомобіль?
— На жаль, ні. Ми навіть не знаємо, який був цей автомобіль, але я вже дав вказівку поліцейським доповідати про всі автомобілі, які вкриті триденним шаром снігу.
Орлов підвівся і пройшов по кімнаті:
— Мені не дає спокою те, що опириця якимсь чином дізналася про наш план заховати Віку Шеншину з матір’ю в мене на дачі.
— Якраз це могло бути випадковістю. Але, на щастя, Віка Шеншина сама додумалася поїхати до Петербурга. І, судячи з усього, Кримський-Корсаров справді бачив віщий сон. Пам’ятаєте його переляк, коли він, ідучи до нас, на вулиці побачив жінку у темно-вишневій шалі і впізнав у ній жінку-опирицю зі свого сну? Так от, у кімнаті, де був убитий поліцейський, ми знайшли саме темно-вишневу шаль.
— Богдане Івановичу, ніякого віщого сну Кримський-Корсаров не бачив.
— Як не бачив?!
— Все дуже просто. Те, що він вважає сном, насправді відбувалося в реальному житті. І у вікні він бачив те, що там і відбувалося.
— Дозвольте, у якому вікні?
— У вікні Шеншиних.
Аблаутов недовірливо подивився на Орлова.
— Так-так! Адже він — сомнамбула, сновида. І навіть сам про це не здогадується. Тієї ночі, ідучи по карнизу, а його номер у готелі знаходиться на тому ж поверсі, що й квартира Шеншиних, він на власні очі побачив сцену вбивства і запам’ятав обличчя вбивці, а потім впізнав її на вулиці.
— Тепер я все розумію. Але ж Кримський-Корсаров бачив цю жінку і у Великому театрі на виставі «Кармен»!
— Під час прощальної вистави Шнелінгер?
— Так! Він показав на цю жінку, але нею виявилася дружина генерал-губернатора, хоча цілком можливо, що вона могла просто зайняти те місце, де Кримський-Корсаров побачив перед тим вбивцю. Там було багато жінок. Занадто багато. А побачивши дружину губернатора, Кримський-Корсаров не став твердити, що це саме вона. Він просто розгублено прошепотів: «Мені здалося, що вона щойно тут стояла…»
— А шкода, що ми вчора не надали його словам ніякого значення і не посилили охорону Теодофілос.
— А ви знаєте, Богдане Івановичу, що Кримський-Корсаров бачив не лише цю опирицю, а й опиря. Але це — річ делікатна і мені би не хотілося потрапити в незручну ситуацію, розповівши вам те, що я знаю.