Мертва кров

— Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.

— А ви — з Вікторією?

— На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.

— Єлизавето Василівно, може, ви знали когось, хто хотів зла цій родині? Для нас важлива будь-яка інформація.

— Богдане Івановичу, я й сама хотіла б це знати, але боюся, ви мені зможете розповісти значно більше, аніж я вам. Ходила я сюди рідко, а зі знайомими Шеншиних спілкувалася, мабуть, ще рідше.

— І все ж я хочу, щоб ми поговорили з вами про Шеншиних. Може, я вам набридаю, але це дуже важливо. Назвіть час і місце нашої майбутньої розмови.

— Не наважуся відмовити, але в такому разі це краще було б зробити сьогодні ввечері, якщо ви маєте час. Завтра я хочу їхати до Петербурга до своєї хрещеної матері. Якщо я не встигну зібратися і поїхати, то батько може передумати і не відпустити мене.

— Чудово! Я тут не сам. Ми могли б зайти до Орлових. Сергій Олексійович і Інна Іванівна зі мною. Ми можемо поїхати разом.

— Я дуже рада, бо давно хотіла погостювати в Орлових, але зараз не можу залишити батька. Я до вас приєднаюся згодом, після панахиди, якщо не буде надто пізно.

— Для нас — ні! Але для такої молодої і красивої дівчини, як ви, це може бути небезпечно.

У відповідь Єлизавета посміхнулася по-дитячому наївно і лукаво:

— Богдане Івановичу, ви наче не знаєте, що будинок мого батька зовсім близько звідси.

— Тоді — до зустрічі! — і Богдан Іванович, вдруге торкнувшись її руки своїми губами, несподівано спіймав себе на думці, що був би щасливий робити це щодня і не лише на людях.

Єлизавета легко знайшла батька і взяла його за руку:

— Тату…

В голосі Єлизавети чулося щось настільки беззахисне і дитяче, що у Василя Степановича стиснулося серце.

— Тату, мені погано.

— Зараз, зараз… Тобі треба відпочити. Я води тобі принесу. Ходімо я тебе посаджу.

— Тату, мені незручно. Там багато людей.

— Ні, ми зайдемо до сусідки Шеншиних, Аріадни. Там ти зможеш навіть полежати. Господи, як ти змінилася!

— Не переймайся так, тату. Ми з тобою щось придумаємо. Ти ж у мене найкращий за всіх. А найголовніше, що ми знову разом.

Двері сусідньої квартири відчинив поліцейський у штатському. Побачивши генерала, він відразу пропустив його:

— Прошу, Василю Степановичу.

На голоси вийшла Аріадна.

— Я хотів би вас познайомити з моєю дочкою. Це — Єлизавета! — сказав Русецький. — Я залишу її у вас. Вона щось не дуже добре себе почуває. Сподіваюся, у вас їй стане ліпше, — і генерал, повернувшись, пішов до дверей.

Аріадна посадила Єлизавету на диван і подала склянку червоного вина, розбавленого водою. Від східних солодощів гостя відмовилася. Подальша їхня розмова була легкою і невимушеною.

— У тієї, що приходила, був такий точнісінько, як у вас, приємний голосочок, наче срібною ложечкою по кришталевій склянці. Ну, просто не відрізниш!