Мертва кров

— Богдане Івановичу, — звернулася вона до Аблаутова, — як вам не соромно мучити це чарівне створіння! Я повинна вирвати його з ваших пазурів. Ми зараз підемо до моєї кімнати, і, сподіваюся, ні ви нам, ні ми вам заважати не будемо.

Коли вони піднялися до кімнати, Інна Іванівна посадила Єлизавету в м’яке крісло, а сама сіла навпроти. Світло торшера падало трохи навскоси, чудово освітлюючи бездоганні риси обличчя Єлизавети Русецької, і Інна Іванівна не виявила на ньому жодного недоліку. Несподівано довгі вії Єлизавети ворухнулися, як щупальця восьминогів, і Інні Іванівні здалося, що вони видовжилися, обхопили її і ось-ось задушать. В очах жінки з’явився якийсь туман, вона хотіла струснути головою, щоб його розвіяти, але її голова, ледь доторкнувшись власного плеча, застигла у якомусь напівсні-напівмаренні…

Єлизавета швидко добігла до свого авто, відчинила задні дверцята і переодяглася у валянки та старе пальто прислуги, взяті з тітчиного дому, а потім накинула на себе темно-вишневу шаль. Задоволена, що вклалася у відведений на це час, побігла до під’їзду будинку, що прилягав до будинку Шеншиних, де на четвертому поверсі, у кімнаті поряд з квартирою коханки генерала Шеншина, сидів поліцейський. Валянки і пальто Єлизавета кинула під сходами, накинула на голі плечі шаль і піднялася з чорного ходу на четвертий поверх. Тут вона знайшла електропровід і одним рухом руки вирубала електричне світло. Тихо, як кішка, підійшла до дверей і прислухалася: вона знала, що поліцейські обов’язково кинуться з’ясовувати причину відсутності світла. І не помилилася. Кроки наблизилися до дверей. Поліцейський запалив лампу і відчинив двері. Біля порога лежала гола жінка. Темно-вишнева шаль ледь-ледь прикривала її груди. Поліцейський розгублено постояв біля жінки, потім підняв її, заніс до кімнати, а сам повернувся за лампою. Про вимкнене світло він вже забув, а коли підійшов до дивана, то жінки вже не побачив. Нажаханий поліцейський потягся за наганом і раптом відчув легкий доторк жіночої руки до свого плеча. Він повернувся і побачив прекрасне жіноче обличчя.

— Хто ви?.. — Поліцейський так і не почув відповіді, отримавши страшний удар в обличчя. Він упав, а жінка підхопила його й, розбивши лампу об стіл, уламком скла провела по чоловічій шиї…

Кожен ковток крові здорового, дужого тіла додавав їй енергії. Напившись, вона відкинула вбік тіло поліцейського і вийшла з квартири у коридор. Тут, біля сходів, у неї лежали валянки, пальто і якийсь важкий закривавлений клунок. Переодягнувшись, Єлизавета рушила в кінець коридору до сходів, що вели на горище. Було вже дуже пізно. Весь будинок спав. Єлизавета підійшла до дверей горища і побачила замок, але не морочилася з ним, а просто одним помахом руки вибила двері й вийшла на горище, потім по даху спустилася на карниз і тепер була в двох кроках від спальні Теодофілос.