Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Треба сховатися. Я надибаю якийсь закуток, згорнуся калачиком, зачекаю настання ночі й вислизну звідси. Доведеться стерпіти голод і спрагу, може, навіть потребу туалету… але все у свою чергу. Мої очі знову звикають до темряви, і, посвітивши ліхтариком навколо, можна роздивитися форму приміщення. Це невелика кімнатка з низькою стелею, напхана якимись темними предметами, сплутаними й нагромадженими один на одного. У пітьмі все це скидається на кадр із наукової фантастики: гостробокі металеві ребра та довгі трубки, що тягнуться до самої стелі.

Я й далі навпомацки досліджую кімнатку, коли чую легеньке клацання дверей і знову переходжу в режим хом’яка. Гарячково кидаюсь назад і ховаюся за якимось великим темним предметом. Щось упирається мені в спину й тремтить, я заводжу руку назад і виявляю, що то металевий прут, страшенно холодний і слизький від пилюки. Чи зможу я вдарити чорну мантію цим прутом? Куди завдати удару? В обличчя? Не певен, що мені стане духу вдарити когось прутом в обличчя. Я все ж таки злодій, а не воїн.

Кімнатку заливає тепле світло, і я бачу у дверях темний силует. Круглобокий силует. Це Едґар Декл.

Він заходить до кімнати, шаркаючи ногами, і я чую плюскіт. Він несе швабру й відро, якось ніяково тримаючи їх в одній руці, а другою обнишпорює стіну. Звідкись вчувається приглушене дзижчання, і кімнатку наповнює помаранчеве світло. Я морщусь і примружую очі.

Декл здивовано скрикує, коли бачить мене, скоцюрбленого, у кутку, з металевим прутом у руках, який я заніс, ніби якусь готичну бейсбольну биту. Він приголомшено витріщається на мене.

— Ви вже давно мали піти! — шипить він.

Я вирішую за краще не розказувати йому, що мене затримали «Моффат» і «Пенумбра».

— Там була непроглядна темрява, — кажу я.

Декл із брязкотом ставить відро й швабру на підлогу. Зітхає й витирає чоло чорним рукавом. Я опускаю прут. Тепер я бачу, що притулився до великої печі, а металевий прут — це коцюба.

Я оглядаю локацію й розумію, що немає тут ніякої наукової фантастики. Мене оточують друкарські верстати. Тут зібралися втікачі з різних епох: старий монотип, що наїжачився ручками й важелями, широкий масивний циліндр, розміщений на довгій колії, і якась машинерія родом зі складу Ґутенберґа — важкий вигнутий шмат деревини, з якого стримить чималий штопор.

Тут безліч скриньок і комодів. На широкому потертому столі розкладені знаряддя друкарського ремесла: товсті книжкові блоки й великі котушки із цупкими нитками. Під столом згромадилися довгі ланцюги, скручені широкими петлями. Піч біля мене шкіриться здоровенною пащею, а з її вершечка виповзає товста труба й губиться десь угорі.

Тут, глибоко під землею в серці Мангеттену, я знайшов найхимернішу у світі друкарню.

— Але ви посканували книжку? — шепоче Декл.

Я показую йому жорсткий диск у коробочці з-під гральних карт.