Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Спаси і помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на наші голови! Коли ж її чекати?
— Хто теє знає? — розвів руками Добриня. — Але коли вже Батий підняв чорне знамено війни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похід! А коли? Може, через місяць, а може, й завтра…
— Кажуть, Батий не чіпає ченців, черниць і священиків?
— Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввірвалися в Переяслав, і на власні очі бачив, як горіли церкви, собори й монастирі, як ченців убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископові Симеону, а решту кліру потопили в Трубежі… Справді, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає життя, але тільки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву і молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну[63].
— Ми за поганих молитися не будемо!
— Тоді повинні оборонятися! Закличте до себе чоловіків з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси — і стійте на смерть!
— А жінки, діти?
— Хай ідуть у ліси… Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб'ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться…
— Про страшні діла розповідаєш ти, отроче.
— Про страшні. Та іншого виходу немає. Ворог сильний, лютий і безжальний. Його ані впросити, ані вмолити! Залишається одно — битися до загину!
— Будемо битися, сину! — сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.
— І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку — хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам… Благослови, отче, в дорогу!
— Може, потрапезуємо? — спитав ігумен, осіняючи його хрестом.
— Ні, отче, я ситий — снідав дома. А дорога далека — мушу їхати!
Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали — до Юр'єва та до Галича.
3Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища — спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю на схід, сповіщаючи воєвод, тіунів, духовенство, чорний люд та чорних клобуків про небезпеку. Нарешті на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилі, якраз там, де Рось впадає в Дніпро. Воно було добре укріплене самою природою. З трьох боків його оточували стрімкі урвища та яри, порослі непролазними хащами. З четвертого, від поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та міцний дубовий частокіл по ньому доповнювали ці природні оборонні укріплення і робили городище майже неприступним.
Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев'яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.
Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око — друге чоловік десь загубив.
Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.
— Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?
Добриня вклонився.
— Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.
— Я воєвода Всеслав, — сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: — От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба… Ти хочеш сказати, що в Києві…
— Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, — закінчив його думку Добриня. — Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.
— Батия? — Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: — Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?