Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.
— Гм, от так притичина! — воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. — А ми тут саме зібралися на лови…
Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.
— Лови, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу — стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро — один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім — завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей… Лови таки доведеться відкласти!
Воєвода Всеслав розвів руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що не пощастить поганятися за дичиною, а потім рішуче сказав:
— Побий мене грім, хлопче, якщо ти не зіпсував нам сьогодні день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю іншого ловця — хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорців — хай постережуть броди! — І вже зовсім іншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодиків, що стояли мовчки позаду: — Ось що, синки, припаси у вас є, коні свіжі — гайда в дорогу! Ви, Іванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинців! Слідкуйте пильно! Як тільки помітите орду, мчіть до мене! Заміну пришлю завтра над вечір… Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку. Дозволь рушати?
— Рушайте! І пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовиків! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому після дороги не гріх і спочити. Чи не так?
— Так. Спочину день чи два — та й назад, до Києва.
— Ну от. А я займуся іншим. Діла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт.
Спочити кілька днів Добрині не пощастило. Наступного ранку, коли він ще спав на сіновалі, до нього заглянув воєвода Всеслав — гукнув:
— Вставай, голубе! Вставай! Татари!
Добриня миттю підхопився. Сон — як рукою зняло. Спочатку він подумав, що воєвода жартує, хоче його налякати, але тут же, вийшовши з повіті, побачив у дворі стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось наляканих, пригнічених синів воєводи — Дмитрика та Грицька, що тримали за поводи змокрілих від швидкої їзди коней, а навколо них — увесь численний рід: високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох невісток, до яких горнулися білоголові дітваки, — і думка про жарт відразу відлетіла.
— Де татари?
— Хлопці кажуть — переправляються Зарубинським бродом через Дніпро. Чолові, тобто передові загони уже встигли перетнути степ аж до Росави, а задні ще тільки підходять з того боку до переправи. Іде їх тьма-тьмуща!..
Перетнули степ! Ця звістка змусила Добриню здригнутися.
— Як же я доберуся до Києва?
— Ніяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук…
— Не хочу!
— Тоді доведеться тобі залишитися з нами.
— Але ж я повинен сповістити боярина Дмитра і всіх киян про нашестя! Як же я можу залишатися тут?
— Ну, про це не слід турбуватися. Уже, напевне, хто-небудь з Іван-города чи з Чучина скаче до Києва з такою звісткою… Нам треба турбуватися про інше — куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на нас, тобто на Поросся?
— А ви як думаєте, батьку?
— Я думаю — вони спочатку вдарять на Поросся, — невпевнено відповів Всеслав, а після роздуму додав: — Хоча можуть відразу піти і на Київ… Це вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати.
Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив:
— Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у себе в тилу велику військову силу. А окрім того, йому потрібен полон.
— Полон? Для чого?
— Мунгали звикли всі найважчі та найнебезпечніші роботи в поході перекладати на плечі полонеників. А їх на початку походу у них або обмаль, або зовсім немає. Тож вони постараються набрати якомога більше люду тут, на Пороссі.
Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у молодого киянина, потім скрушно похитав великою кудлатою головою.
— Отже, вдарять вони спочатку на нас… Треба скликати людей! Бийте у вічовий дзвін, хлопці!
Хтось швидко метнувся до невеличкої дерев'яної церкви. Поки лунав вічовий дзвін, скликаючи всіх у городище прибули ще два сини воєводи — Іванцьо та Петрусь, які їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в один голос:
— Батьку, татари! Переправилися через Дніпро! Сюди йдуть!
Жінки заголосили, їм завторили діти. Невидимий жах почав заповзати в людські серця, сковувати їх крижаним холодом.
— Боже, Боже, що з нами буде! — зойкнула стара воєводиха і пригорнула до себе білявих простоволосих онуків. — Дітоньки мої! Мої голуб'ятонька! Мої перепеленятонька!