Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— А Марині не треба аж доктора Гука. Я скажу тобі, звідки походить це слово «клепсидра»… Це…

— Ади, як воно… то відай так кожне слово від чогось походить… Непричком, «стіл» від чого походить?

Поки велася ця філологічна дискусія, Ольга думала своє: «тип» представився їй у новій ролі — героя матримоніального скандалу. Цікаво було б запитати його, як погоджує він це геройство з своєю революційною ідейністю? У розмові з нею так брав на бас їхню, буржуазну мораль, — а сам як поступив?

«О, добре, — каже стрийко Нестор, — що в них подвійна мораль: одна для теорії (тобто для інших), а друга для практики (тобто для себе)».

Ольгу розносила досада, що тому «типові» все-таки вдалося надути її. Як же переоцінювала свій вплив на нього, коли вбила собі в голову, ніби вона на концерті Мединського зачарувала його. Їй здавалося, що він тужив за нею, а він тим часом забавлявся в нареченого.

Почуття, що скаламутили Олин спокій, в жодному разі — наказала собі — не можуть відноситися до категорії ревнощів. Забагато честі було б для того «типа»! Була хвилина слабості, коли їй, панні Річинській, хотілося скрутити в баранячий ріг того міщанського парубійка: подати йому ілюзійну надію, а потім відкинути його від себе з убивчим саркастичним сміхом.

Ціле щастя, що «тип» не знає і ніколи не знатиме, що за фантастичні думки шибали їй у голову! Від сьогодні вона не удостоїть його честі відповісти кивком голови на його уклін.

Тепер Ольга жалкує за кожним делікатним словом, що його мала для того міщуха.

Кінець цьому нерівному знайомству — фініта ля комедія. А для панни Річинської наука: знай, як водиться з нерівнею!

Мариня тим часом не переставала теревенити:

— А що молодий Завадка — лайдак, то своєю дорогою. Кожний хлоп однаковий, я то давно вже казала…

— А чого ж ти стрижеш усіх хлопів під одну машинку? — обстала за чоловічим родом Слава.

(Север, якщо з тобою розійдемося, то не тому, що ти виявишся лайдаком, — правда?)

— Тихо, Славцю, не перебивай…

— Чи я щось сказала? — запитливо повела по всіх очима Слава. — Я думаю…

— Хай Мариня не слухає Слави, хай Мариня говорить…

— Ого, вже бачу, і їмосць запалилися…

— Могла б Мариня культурніше висловлюватися…

— Е, пусте. Тут самі свої… Я ще хотіла про Стаху того… то пустий вітер дівка. Як то кажуть, не з однієї печі хліб їла… Кажуть, ніби той син Завадків… не знаю, я там поміж ними не була… хотів з нею пожити на пробу.

Олена кашельнула дипломатично в носову хустинку.

— Та що їмосць… наші панни — діти, чи що? Каже він їй: «Як ще зможеш дитину мати, то файс[77] женюся на тобі, а якщо ні — то бувай ми здорова…» А вона бери, дурна, та й згодися. Мудра, мудра, а тут здуріла. Досить того, коли вже стало погано коло неї… ніби той, коли вже набезпечно знала, що матиме дитину, бере і каже йому: «Так і так… Сталося, як ти собі віншував, а тепер женися зі мною». А він — а ти ще, Славуню, борониш хлопів — каже: «А мені такої не треба. Я, — каже, — не хочу, щоб люди вираховували моїй жінці місяці, а потім, — каже, — аби пів-Нашого збігалося дивитися на дитину, до кого вона подібна». От маєш, Славуню, що хлоп може. А ти кажеш… Тоді Сташка пораз-другий питає його: «Будеш женитися чи ні?» — «Ні, — каже, — не хочеться мені». — «А мої весільні кошти?» — «Кошти, — каже він, — поверну до гроша, а женитися таки мене не заставиш». Певне, ця могла б будь-кого зоритувати.