Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
— Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…
— Пощо пам'ятати дати?
— Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?
— Ти так думаєш? Ой Броник, чути такі речі — то для мене хліб з маслом. Але я хотів би докінчити… Нас тримав Борис за фрак, а хлопці таки вирвались… І таки пішли з димом панські маєтки. Що — не так воно було? Ну, нам з Юльком таки пощастило — сім років. Могло так само добре бути й п'ятнадцять.
Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез'ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.
— Тобі випадково, ти розумієш — випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, — ти лише зрозумій так, як треба, — з’являється Зелений і критикує, — що значить — критикує? — він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас — спокійне болото. Що то — в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, — що значить — питає? — він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…
— Так він говорив? — Бронко не приховував свого сумніву.
— Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, — ти чуєш? — я собі сказав: «Дувід, нарешті скінчилося твоє «ша!» Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..
— Таврований…
— О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… «Ша». Ти це відчуваєш, скажи мені?
— А який він з себе… той товариш Зелений?
— Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!
Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.
Борис був настроєний на діловий тон.
Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.
— Ти і я, — сказав Борис Каминецький, — і більш ніхто на світі. На випадок всипи[73] відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку — я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.
Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:
— А який він з себе, той товариш з ЦК?
Борис відповів досить грубувато:
— Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… — Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: — А ти знаєш, як вилазити з ополонки?
— Дотепер не мав щастя бути в ній…
— На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який знаходиться зверху по течії, май на увазі, інакше може затягти під лід. Як вилізеш на поверхню, то завжди старайся опиратись на край животом і грудьми, аби зайняти якнайбільше поверхні льоду.
А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам'ятав?
— Запам'ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?
— Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?
— Борисе…
— Що — Борисе?
— Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір'я. Ви не знаєте, яке це має величезне…
— Іди вже, Броник.
Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв «качки» по воді:
«Провесна. А де прозима, проосінь?»
Вмить усе відлетіло, наче білий пушок цвіту тополі. Весь світ заступила п'янка свідомість:
«Тобі — повірили. Тобі — довірили».
Олена Річинська власними роздумами дійшла до того, що щирість і відвертість — це устарілі, провінційні чесноти, а вміння маскувати свій справжній душевний стан (поставою, виразом очей) — це не скритність і не хитрість, а вища товариська оглада[74].
Провінційна безпосередність чи сільська натуральність, що колись надавали чарівності молоденькій дружині отця Аркадія, — тепер матір п'яти дорослих дочок, до того ще й вдову, тобто формально голову родини, могли тільки ставити у смішне становище.
73
Зради, провалу.
74
Вміння поводитися в товаристві (з пол.).