Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Ангеля він знак, Ангелі, не обдурить його — це ж за наказом Штайнбауера інсценізували смерть гауптштурмфюрера, бо для тої роботи, на яку брав його Штайнбауер, потрібна була людина без минулого.
Ангель побоїться зрадити. Він і полковник — гідна пара, варті один одного. В крайньому випадку поласяться на золото, але навряд: що золото — тьху, якихось шістсот тисяч, а там пахне мільйонами. Без його ж, Штайнбауера, допомоги, не зможуть зібрати «трійки», зрештою, якщо навіть намагатимуться, то тут їм і кінець. ІНп очолює організацію колишніх есесівців, і його рука дістане зрадників усюди. А Грейт і Ангель не можуть не розуміти цього.
Штайнбауер вирішив не критися і розповів компаньйонам про вміст другого тайника. Більше того, відвертість тепер була його козирем — що інформованішими ставали його партнери, то більше він прив'язував їх до себе. Хто ж сам добровільно відмовиться од своєї частки при розподілі, надто коли ця частка складатиме чортзна-скільки?
Його відвертість справила враження. Грейт забув про джин, а Ангель пересів у фотель ближче до Штайнбауера, їв його очима, намагаючись не пропустити жодного слова.
— Ми дістанемо цей контейнер, якщо навіть доведеться перекопати всі штреки тої шахти! — вигукнув полковник рішуче.
— Мені подобається ваш оптимізм, — мовив Штайнбауер. Обрізав сигару, спідлоба уважно стежачи за співбесідником: жодний рух, жодна підозріла інтонація не лишилися б непоміченими.
Полковник і справді захопився розповіддю, певно, йому імпонувала не тільки перспектива легкого збагачення, а й риск, пов'язаний з шуканням нацистських скарбів. Ангель не відвів очей, коли Штайнбауер втупився в нього. Зважував усі «за» і «проти» й нарешті сказав:
— Але ж ви знаєте, що в Танжері ми мали неприємності з поліцією. Можливо, вони переслідуватимуть нас і надалі. Там був агент Інтерполу, а це завжди небезпечно.
Штайнбауер не забарився з відповіддю:
— Ви одержите справжні іспанські паспорти і вилетите прямим рейсом із Мадріда на Відень. Навряд чи ця історія з дівчатками зацікавила міжнародну поліцію так, щоб вона оголошувала розшук. На всяк випадок не зупиняйтеся у готелях. У мене є в Австрії свої люди, ви одержите пароль і зв'яжетеся з ними.
— Я чув про ці скарби, — не втримався Грейт, — серед офіцерів окупаційних військ одразу по війні ходили про них легенди…
— Дехто з ваших колег, — криво осміхнувся Штайнбауер, — добряче нагрів на них руки. Чули про Борга?
— Майора Борга? Дезертира?
Штайнбауер кивнув.
— Його сліди загубилися, — мовив скрушно, — Ми б знайшли спосіб відібрати свої цінності…
Полковник враз згадав брудну історію з майором Боргом.
Сталося це влітку сорок п'ятого року. Американському комендантові Боргу подзвонили з поліції міста Штаренберга — десь у ставку виявили неопізнаний труп людини з простреленим черепом. На місце злочину виїхав слідчий. Він знайшов у кишені вбитого багажну квитанцію, по якій на вокзалі поліція одержала скриню з золотими зливками. Скриню відвезли Боргу: на цьому сліди золота загубилися — комендант не передав його окупаційним властям.
Через деякий час Борг дезертирував. Почалося слідство. Один знайомий військовий юрист розповідав Грейтові, що до рук майора прилипла не одна сотня тисяч доларів. Борга часто бачили з сином нацистського посла у Швеції Генріхштейна. Цей молодик брав участь в обладнанні тайників на території «фортеці фюрера». Борг і Генріхштейн неодноразово їздили на комендантському «паккарді» в Швейцарію, причому кілька свідків твердили, що, коли вони виїздили, машина була вкрай навантажена.
Полковник згадав ще деякі факти.
— Це ви затопили ящики з цінностями в озері Топліц? — запитав зненацька.
Штайнбауер кивнув.
— Я наказав кинути їх туди, бо не мав іншого виходу. Дорога в гори була забита автомашинами, а ваші солдати висіли в нас на хвості…