Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
З незворушним спокоєм прочитавши надруковане, Григорій глузливо запитав:
— Автор цього опусу, звичайно, ви?
— Так. Матеріал мав з’явитися у вечірньому випуску. На щастя, я встиг розкидати набір.
— Спроба шантажувати?
— Порозумітися. Ми ж з вами однодумці, Фред Шульц! «Провокація… провокація… провокація…»
— А хіба ви щодо цього мали якісь сумніви? Ви вірою і правдою служите Рамоні, я — Нунке, діяльність якого вам добре відома.
— Фред! Товариші, до рук яких потрапила передана вами плівка, просили передати вам щиру подяку.
— Не пройде, Джузеппе! Примітивно.
Покусуючи губи, Джузеппе якусь хвилину мовчав, потім рвучко схопився з місця, не питаючи дозволу господаря кімнати, кинувся до телефону, набрав номер.
— Лідія? Так, я. Від Шульца. Еге ж, у цій справі. Поясни йому, що я не… Гаразд, передаю трубку.
Кров пульсувала в скронях, заважала слухати. Та Григорій все ж упізнав голос Лідії. Не перериваючи, слухав те, що вона казала, ї обличчя його світлішало, погляд очей теплішав.
— Спасибі, дорога моя помічнице! Ще раз бажаю всього найліпшого. Так, адресу матері Курта пам’ятаю.
Поклавши трубку, Григорій обійшов стіл, поволі наблизився до Джузеппе, поклав руки йому на передпліччя, міцно стиснув їх.
— Подумати тільки: була хвилина, коли я міг розрядити у вас свій пістолет!
— А я був не від того, щоб вчепитися вам у горло!
Вони дивилися один на одного зніяковілі, по-чоловічому соромлячись виказати наплив почуттів, які кожного з них проймали, обидва трохи скуті незвичністю нових взаємин, що народжувались між ними.
— Як же ви опинились у Рамоні, Джузеппе? — спитав Григорій лише для того, щоб отямитись. Усім єством він прагнув розрядки, та стримував, себе, боячись, що вона буде надто бурхливою. Адже щойно, коли він читав гранку, на думку йому знову спав пістолет!
— За професією я журналіст, початкуючий, правда. Але саме тому редакція і доручила мені — людині в колі газетярів ще невідомій — зібрати якнайдокладніший матеріал про діяльність МСІ. Ставши секретарем Рамоні, я дещо вже зробив, а тепер, коли ми маємо па руках такі викривальні документи…
— А Лідія? Вона ж боялася вас ще більше, ніж Рамоні.
— Тут ми, мабуть, перемудрили. Бачте, ми не хотіли, щоб вона наражалася на небезпеку, і тримали її, так би мовити, в резерві, на випадок крайньої небезпеки для мене. Так, у цьому ми прорахувались. Якби ми троє порозумілися трохи раніш, справа від цього тільки виграла б.
— І не було б цієї дурної сцени біля схованки, що й досі муляє мою совість.
— Може, на спомин ви подаруєте мені один примірник того фото, якщо у вас є дублікат? Все-таки воно дечому мене навчило.
Григорій посміхнувся:
— А ніякого фото й не було! Я саме витяг оту касету, яку згодом вручив Лідії, а нової закласти не встиг. Довелося клацати незарядженим фотоапаратом.
— У якого ж дурня ви мене пошили, Фред! — щиро образився Джузеппе.
— Або пошив себе…
Розмова затяглася аж до п’ятої. Та Григорій тепер уже не квапив свого гостя. Навпаки, йому здавалось, що час спливає надзвичайно швидко.
… Рівно о восьмій поїзд тихо смикнуло, перон відсунувся назад, постаті Рамоні й Джузеппе немов попливли на ескалаторі, ставали все меншими і меншими, потім зовсім зникли, разом з вокзалом, будівлями, що поза ним вимальовувались на тлі призахідного неба. Промайнули руїни храму Мінерви Медіки. Поїзд набирав швидкість, м’яко окреслені горби Лаціума перед ним ніби плавко розступилися, їх верхівки, ще освітлені скісним промінням сонця, здавалося, посилають мандрівникам свою прощальну посмішку.
Григорій висунувся з вікна. «Прощай, Рим! Щедрий город, що наостанку подарував мені так багато…»
У повсякденні звуки туманного дня різким відлунюючим тріском, наче десь шматували цупкий коленкор, увірвався швидкий дріб двох коротких автоматних черг. Людина в сірому піджаку й смугастих брюках, яка бігла зигзагом у бік лісу, змахнула руками і впала, уткнувшись обличчям у мокрий пісок. До неї підбіг солдат — молоденький рожевощокий хлопець. Війна закінчилася раніше, ніж він став солдатом. Він не встиг спізнатися з навальністю атак, гіркотою відступу, залізною напругою бойових днів і смертю. Смертю товаришів, смертю ворогів. За своє коротке життя він не встиг стрельнути ні в птаха, ні в звіра, а тим більше в людину, і тепер, дивлячись на непорушну постать незнайомця, відчував подив і розгубленість.