Осиний мед дикий

Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона — сама не знає, як до цього ставитися, — «дитина війни». В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці... Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок — думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за спиною яйце чи два, щоб розрахуватися...

То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах — більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи...

На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася — море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки — лисі, срібні, в брилях чи кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди...

При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.

— Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? — чулося боязке і поодиноке.

Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся на шибу великого вікна.

— Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.

Очі в чоловіка були червоні, запалені — від образи чи від слабості.

— Синочку, пусти мене, я маю ішемію серця, можу впасти, — проситься десь із середини натовпу жінка з видубленим вітром обличчям, у білій легкій хустинці.

— Цьоцю, не придурюйтеся, ви ще мене пережиєте, — це вже інший червоноберетник, який, слава Богу, має сите, молоде і рожеве лице.

— Чи ви здуріли? Чим дряпаєтеся? Ви мені руку подерли до крові! — вже кричить жінка з черги, а з її руки й справді червоною смужкою цебенить кров.

— Вилазьте, бо всіх вимажете! — кричить інша.

— Ая, щоб я знову стояла ззаду?! Я вже більше години стою і була майже біля дверей. То маю починати все спочатку?

— Чоловіче, не тикайте мені палицею по ногах, я ж не в чоботях!

— Люди, не сваріться, всі пройдемо, як не попадаєм. Хіба маємо вибір?