Осиний мед дикий
- Автор: Савка Ірина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво старого Лева
- ISBN: 978-617-679-021-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осиний мед дикий». Краткое содержание книги:
Видання здійснене за сприяння Львівської міської ради в рамках Конкурсу на підтримку україномовного книговидання у м.Львові у 2013 році”.
— Тут все для тебе... Вибач, для Люсі нічого не привезла... не передбачила, — не втрималася від шпильки.
Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?
Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:
— Бабко, ви вже мені надоїли!
Надоїли «ви» — чуєте, який пошанівок?..
Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця, і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.
— Мене за вами послали, — почувся чоловічий голос. — Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!
Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.
— Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає...
Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати комп’ютер.
Без розради
Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно-зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.
Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.
— Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу...
Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в запалий рот.
— Як ти будеш сам? — ледве повертала язиком.
— Чо сам? Куди маєте дітися?
— Певно, вже піду від тебе... Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро... Навіть не знаю, що сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла... Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати... Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.
Ромко сидів, слухав і у маминих, на диво, тверезих словах для нього чаївся страх. Що вона говорить? Якось воно буде. Нащо загадувати наперед? Гадки повільно збуджували давно бездумний мозок. Мама на якийсь час затихла. Щось надто довго мовчить...
Коли він врешті здогадався розрадити її чи втішити, то побачив неприродно опущену руку, що чорним нігтем впиралася в підлогу, і широко розплющені незмигні очі. Скочив на рівні, стало смертельно лячно.
— Ма-а-мцю! — термосив її.
Галинина голова катулялася по старому дивані, руки падали, як не складав їх.
— Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! — кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева — десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема... Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви. .. він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш...» — шепотів майже безмовними губами.
Грушка росла разом із родинним достатком і малою, завжди усміхненою, Галею. Настя з Іваном для своєї одиначки нічого не шкодували. Якщо сусідські діти берегли одежину і передавали молодшим, то Галя їздила в нових сукенках на «дамці», що виблискувала чорним нікелем. Сяйливий дзвіночок дзеленчав на кожному камінчику, пишаючись, що велосипед везе таку красуню-господиню.
— Не давай нікому їздити, най собі куплять та й мають, — наказувала мама. — Як будеш добре вчитися, то купимо тобі золотий годинник.
Наука дівчинці ніяк не давалася. Скільки вона не старалася, ні математика, ні література не заповнювали її гарну голівку, тож після школи Галя навіть не наважилася кудись поступати. Настю злило, коли чула, що інші дівчата вчаться.