Осиний мед дикий

— А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.

— Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.

— Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.

— Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.

Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.

— Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.

— Тю, таке скажеш... Свічки! Як цукор — білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?

— Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!

— А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне...

— Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо... — почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.

— Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, — затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.

— Все, обід! — Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до вереньки.[17]

— Дівки, може, ще з годину пооремо?

— Ні, ця година наша...

— Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь... — перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.

— Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.

— А чо?

— Та позеленіли.

— Бабо, а ваші паляниці шо, ліпші? Можна ґулі ними набивати.

— О! Дивіться, які в Маланки огірочки! І цибуля яка розкішна!

— Досить перегризатися, їжте, що Бог послав.

— А яєчка недоварені, юшечка тече з них...

— Але їдкі ж ви, баби!

— Ой, хіба тут лагідним будеш...

Молодиці порозстібали пазухи, витираючи з них рясний піт. Знеможено розпластали стомлені тіла на мулькій грудкуватій землі. Дивилися впівока на мерехтливе від спеки поле. Раптом усі прикипіли очима до землі. Між розпростаних ніг зміїлася невеличка круговерть куряви. Не було вітру, пекло полудневе сонце, а вона танцювала, підбираючи сухі стебельця і дрібний порох. Жінки посідали і заворожено спостерігали за дивним танком. Щоб зупинити рух того химерного візерунку, Зонька кинула камінець у центр кола, ще й пожартувала:

— На тобі на полуднє.

На мить танець зупинився, а за хвилину розширив коло і з велетенською силою закрутив несамовите повітряне жорно, яке збирало порох зі всього поля, здиблювало землю, зривало хустки з жінок, задирало на голови подоли спідниць. У повітрі літали паляниці, цибуля, огірки. Стовп сірої пилюги вивищувався чорною свічкою просто в небо. Розгублені молодиці з криком припадали до землі, чіпляючись руками за низькорослий коксагиз. На полі панував крик і розпач. Аж раптом почулося непевне: «Отче наш іже єси на небесах...» Жінки одна за одною вплітали голоси у щиру молитву і поки, з плачем і відчаєм, дійшли до «але ізбави нас від лукавого», чорний стовп пилу, як звивиста стрічка в руках умілого гімнаста наприкінці виступу, поволі ліг на поле.