Янові скарби
- Автор: Пилкингтон Роджер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Боровик
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Янові скарби». Краткое содержание книги:
У «Янових скарбах» він розповідає про те, як четверо англійських школярів натрапили на слід голландських національних скарбів, що зникли під час гітлерівської окупації. Діти вирушають на пошуки їх. Дорогою до Голландії юним сміливцям довелося зазнати чимало небезпечних пригод.
«Хазяїн», мабуть, наказав Біллу пливти вперед, але моряк ясно бачив, що з лівого боку канал перегородила величезна баржа, і не зважувався йти далі. Віллем підійшов ще ближче до вельбота, щоб примусити Білла прийняти якесь рішення. І Білл дав повний хід уперед, щоб перетнути канал і обійти баржу з дальнього боку. Там, очевидно, було досить простору для такого маневру.
Тільки-но вельбот збільшив швидкість, Віллем відкрив дросельну заслінку, і катер рвонувся вперед — прямо на баржу. Вельбот подався в другий бік і опинився якраз перед носом «Двох братів», коли гігантське стерно велетенської чорної баржі закрутилося і судно почало розвертатися. З шумом завирувала вода під гвинтом, і Віллем мусив круто повернути праворуч, щоб не зіткнутися з могутньою кормою. «Норець» просковзнув мимо корми якраз вчасно, щоб вся його команда могла побачити, як Білл стрибнув у воду, коли вельбот з тріском врізався в баржу саме посередині її сталевого корпусу вагою в тисячу двісті тонн і, відлетівши, перекинувся на край мулистої мілини.
— Урра! — закричав Майкл, плескаючи в долоні. — Тепер їм кінець! Стерновий з Білла нікудишній.
— Ну, не кажи, — великодушно визнав Віллем. — Білл стернував непогано. Але ми з татом стернуємо краще за нього, — додав він, усміхаючись.
— А як же скарби? — скрикнула Джіл. — Вони ж пропадуть.
Віллем заперечливо похитав головою.
— Зараз приплив досяг найвищого рівня, — пояснив він. — Через три-чотири години скарби будуть на суші. Не хвилюйся.
Він підвів мале суденце до борту «Двох братів», і Керол вибралася на баржу по канати — їхні останні було відрізано разом з тросом до барильця. Тим часом Пітер, ухопившись руками за баржу, держав катер на місці.
Одразу після катастрофи шкіпер баржі вискочив із стернової рубки й побіг на ніс вияснити, яка доля спіткала чотирьох людей, судно яких він потопив. Команда «Норця», пришвартувавши катер, теж прибігла до нього. Виглядаючи з височенного носа баржі, діти побачили, що Білл плаває поблизу уламків розбитого вельбота, а Джо та рибалка ледве тримаються на ногах по пояс у воді. Ватажок банди, жалюгідний в своєму мокрому й брудному плащі, намагався вибратися на мілину, але з кожним кроком його ноги провалювалися в багнюку вище колін.
Шкіпер баржі, приклавши долоні до рота, крикнув:
— Кепські справи. На берег йому не вийти. — Він показав на «хазяїна», одчайдушні зусилля якого вибратися з багнюки ставали дедалі слабшими — його тягла вниз мокра одежа.
Обернувшись до Віллема, батько сказав йому щось по-голландськи. Віллем у відповідь кивнув головою. Вони вдвох відчинили здоровенний люк переднього трюму і спустили за борт мотузяну драбину аж до самої води.
— Підніміться на баржу! — крикнув Віллем. — Крізь цю багнюку вам не пройти. А якщо попливете, ми спіймаємо вас на «Норці». Піднімайтесь на баржу, хутко!
Білл, з властивим морякам здоровим глуздом, одразу ж підплив до драбини і почав вибиратися по ній на баржу. Голландці стояли на палубі обабіч драбини, озброївшись про всяк випадок: батько — важким гайковим ключем, а Віллем — товстою жердиною.
— По-моєму, у Білла, коли він оце видирається по драбині в мокрому одязі, вигляд просто-таки молодецький, — захихотів Майкл.
Зійшовши на палубу, моряк злегка вклонився Віллемові.
— Це був чудовий маневр, — мовив він. — Хочу віддати вам належне: ви вмієте вести судно. — І, глянувши на команду «Норця», додав: — Жаль, що я зв'язався з цією зграєю, та що вже тепер говорити — пізно! Але одного я ніяк не второпаю: як ви дізналися, що ми розшукуємо скарби, коли так раптом відійшли від пристані й покинули нас в Рамсгіті?
— Ха! — засміявся Пітер. — Хтось нам сказав про це.
— Сказав? А хто?
— Джо, — усміхаючись, відповів Пітер. — Ми чули його крізь вентиляційну трубу, коли ви розмовляли вдвох у стерновій рубці.
— Отакої! — здивувався Білл. — І хто б міг подумати!
Білл глянув на голландців, і шкіпер показав йому на залізну драбину, яка вела в трюм.
— Вниз! — наказав він.
Білл знизав плечима, переступив мокрими йогами через поріг і зник у трюмі.
— Мені жаль Білла, — сказала Керол. — Не віриться, що він і справді така погана людина.
— Те саме й тато каже: люди завжди жаліють шахраїв, — обізвався Майкл.
— Ну, а тобі хіба не жаль його? — спихала Джіл.
Майкл переступив з ноги на ногу.
— Угу, — сказав він, — мабуть, і мені…. трішечки його жаль.