Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Запитання: Що би я зробив (зробила), якби не мусив (мусила) зробити це ідеально?

Відповідь: Набагато більше, ніж я роблю зараз.

Нам не раз доводилося чути, що неосмислене життя не варте того, щоб його проживати. Але задумайтеся і над тим, що непрожите життя також не варте того, щоб його осмислювати. Успіх нашого творчого відновлення залежить від нашого вміння переходити від думок до дій. А це передбачає ризик. У більшості з нас величезний досвід відмовляння себе від усього ризикованого. Ми вмілі спекулянти, коли ідеться про ймовірність виникнення болю самовикриття.

«Я виглядатиму по-дурному», — говоримо ми, пригадуючи свій перший урок акторської майстерності, перше недолуге оповідання чи жахливі малюнки. Одне з правил, за якими ми граємо, — подумки вишикувати майстрів нашої сфери і порівнювати наші перші кроки з їхніми великими витворами. Ми не порівнюємо наші студентські фільми зі студентськими фільмами Джорджа Лукаса. Натомість ми одразу порівнюємо їх із «Зоряними війнами».

Ми заперечуємо той факт, що для того, аби зробити щось добре, ми спочатку повинні бути готові зробити це погано. Натомість ми встановлюємо наші межі на тій висоті, яка безсумнівно обіцяє нам успіх. Життя у таких обмеженнях нудне, ми почуваємося так, ніби не маємо чим дихати. Проте ми почуваємося у безпеці. А почуття безпеки — це ілюзія, за яку доводиться платити дорогою ціною.

Для того, щоб ризикнути, нам потрібно викинути за борт вантаж власних усталених уявлень. Нам потрібно прорватися крізь «Я не можу, тому що…». Тому що я надто старий, надто бідний, надто скромний, надто гордий? Невпевнений у собі? Боягузливий?

Зазвичай, говорячи, що ми не можемо щось зробити, ми маємо на увазі те, що навіть не візьмемося за справу, поки не будемо впевнені, що впораємося з нею ідеально.

Ті, для кого творчість — щоденна праця, розуміють безглуздість такого твердження. Режисери часто жартують між собою: «Так-так, я завжди абсолютно точно знаю, як маю знімати фільм, — після того, як знімання вже закінчилося».

Перебуваючи у творчій безвиході, ми нереалістично очікуємо і вимагаємо успіху від себе і визнання цього успіху від інших. Оскільки ми маємо таку невисловлену вимогу, то дуже багато чого залишається за нашими межами можливого. Актори дозволяють собі грати однотипні ролі замість того, щоб розширювати своє амплуа. Співаки залишаються вірними перевіреному репертуару. Автори пісень намагаються повторити формулу успіху шлягеру. Таким чином, навіть ті, хто про людське око виглядають митцями, які живуть повноцінним творчим життям, насправді приховують у глибині душі творчу кризу і не можуть наважитися піти на ризик і освоїти новий простір, який би більше відповідав їхнім творчим амбіціям.