Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Так? — графиня якийсь час уже дивилася на офіцера, а тепер зі щирою цікавістю в очах ще більше нахилилася в його бік. — Що трапилося?

Вона знала. Раптом лейтенант зрозумів, що вона знала цю оповістку, бо вона — дружина посла, а в дипломатичному корпусі Імперії це означало, що вона й сама є послом. Тож повинна знати кожну з місцевих легенд, усі звичаї, а кланові кольори розрізняти краще, ніж сам тахґ. Але вона жінка і, схоже, пречудово розважається.

— Той… ну, певний орган йому налився, значить, кров’ю… так, що нагадував ще одну ногу…

Сині очі графині стали ще більшими.

— Який орган?

— Неважливо, моя мила, — здавалося, граф, відчув потребу прийти солдатові на допомогу. — Це тільки стара легенда.

— Легенда, — зітхнула вона низьким голосом. — Третя нога? Ох! Чому в тебе ніколи не входив жоден бог, га? — тихо додала.

Тахґ реготнув на все горло, аж пішло відлуння по залі. Шум розмов стихнув, як ножем утятий, а всі голови обернулися в їхній бік. Кеннет закусив губу і прикрив очі, щоб не дивитися на десятників, які давилися зі сміху; капітан авд-Понб дихав важко, наче душився, а Навер вибалушив очі й приєднався до дядька. За мить уже сміялися всі, навіть жрець Сетрена дозволив собі коротке пирхання. Ісава сиділа з поглядом, вбитим у тарілку, чарівно зарум’янена.

Аерисс, усе ще регочучи, витер рукавом сльози з очей.

— Чудово, графине, пречудово, ха-ха-ха, ну, але… хе-хе-хе, дамо десятнику закінчити.

Велерґорф подякував, кивнувши, і продовжив.

— Тіло вовка, навіть із північного Гавеннеца, не зуміло вмістити в собі силу бога, за мить запалало ясним сяйвом і перетворилося на жменьку попелу. Сетрен відійшов, наказавши, щоб привели міцніше створіння. Через десять днів у колі призиву стояла клітка з гірським ведмедем. Бестія була такою великою, що стоячи на задніх лапах була вищою за двох дорослих мужів, а до того, як ії зловили, вона вбила й поранила тридцятьох мисливців. Коли ведмідь прийшов до тями й почав битися у стінки клітки, залізні прути завтовшки в дюйм гнулися, немов дерев’яне пруття. Сетрен оглянув бестію, оцінив її сили та розміри й обійняв її своїм духом, — Велерґорф крутнув келихом, який тримав у руці, зазирнув усередину. — Ведмідь рикнув так, що аж затряслися вершини, а на сто миль навкруги гори скинули снігове вбрання, засипаючи шляхи лавинами. Жерці в колі призиву впали на землю без тями, клітка розлетілася на друзки від одного удару лапи. І Сетрен у постаті ведмедя встав серед них. Але перш ніж він встиг зробити три кроки, володар гір також не витримав, не в змозі втримати силу Безсмертного. Раптом звір запав всередину самого себе, почав корчитися й маліти, немов тіло його висихало в льодяній печері.

І перш ніж хтось встиг кліпнути, на місті бестії залишилася купка кісток та кілька шматків хутра. Потім подув вітер, і все розвіялося в пил.