Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Навер прийняв образу без емоцій.

— О, то я — собака, який ходить на шворці материнських амбіцій? І не більше, га, дядьку?

Тахґ поволі підніс до рота половину куріпки, відкусив, витер пальці об скатертину і зробив чималий ковток вина.

— Серп може вважати, що це він стинає збіжжя, а молоток — що це він забиває цвяхи. Але і один, і другий — просто знаряддя. Я готовий закласти голову, що ти не сам вигадав цю виставу з привітанням. І я готовий поставити різьблений трон на те, що хтось підсунув тобі думку, що непогано було б прийти в тахґовій зелені, але так, щоб я не міг скинути тебе зі сходів за те, що ти її вдягнув, бо ж під час показу Лавондерг саме зелень служить першому авендері. Твої бандити вдягнули обладунок, але це також частина церемонії, тож вони не скінчать свій вік, повиснувши на мурах. І вся ця промова… Ще рік тому ти вмів лише ричати «більше пива» й «давайте її сюди, поки вона ще ворушиться». Ти непогано розбиваєш голови, хлопче, але коли ти заходив, я бачив шнурки, які за тобою тягнулися й зникали за дверима. Скажи йому, щоб до нас вийшов.

Навер почервонів.

— Він вийде, коли вважатиме за потрібне.

— Вочевидь. Але ти, здається не помітив… Ти ж уже зайшов, чи не так, жерче?

Кеннет змигнув, а чоловік уже стояв біля столу. Нескладна магія, фокуси зі світлом і відвертанням уваги… Але вони справляли враження. Був середнього зросту, вдягнений у бурі мішкуваті шати, підперезані звичайною мотузкою. На гладко виголеному обличчі мав темні татуювання, що вилися, скручувалися в лінії, підіймаючись під очі і стікаючи вниз, по шиї. Усміхнувся.

— Ти незадоволений нашими урочистостями, тахґу? Лавондерг. Визволення. День, коли до нас зійшов Сетрен. Немає більшого свята для праведних синів Винде’канна. А у твоєму замку цю церемонію проводять ледве раз на рік, а може й ще рідше, як я чув.

— Плітки, — Аерисс вказав жерцю на місце поруч із Навером. — Плітки й оббріхування. Як завжди. Ви довго тренували вихід?

— Лише раз. Навер Та’Клав — природжений визволитель. Зрештою, всі бачили, еге ж? І всі знають, навіщо прибули наші гості, із чим вони прибули і за чим. Імперія, яка більше спирається на трактати й дипломатію, а не на силу зброї — це пуста шкарлупа, спорохнілий дуб, труп, роздутий газами. Так, здається, писав один із ваших імператорів десь із сотню років тому, вірно, пане графе? Як там його звали? — жрець зробив паузу, усміхаючись до посла.