Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- Вона ж його коханка, вся студія це знає… - почув перед, від'їздом про Ярославу оператор, і його це тоді просто приголомшило.
- Наклеп! Брехні міщанські! - вигукнув, повен обурення, і потім, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, від якої це чув, сміючись повторювала:
- Коханка, звичайна студійна коханка, і всі знають… Не знаєш тільки ти.
Вона не залишала йому місця для сумнівів, хотіла, щоб він прийняв цю звістку як факт доконаний і не такий, що мусив би дивувати.
- Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?
І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.
Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, - в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів - такий був вечір.
- Що відтоді мріяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як ви не захотіли до мого чоловіка в групу… - Чому ви відмовились?
- Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.
- Мій чоловік - непогана людина.
- Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.
- Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота пальмова віть… Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”… Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер… з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує… Все, як годиться.
- До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергій.
- О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.
- Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі…
- Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!
І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.
- З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?
І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.
Ледве діждавшись.наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів…
Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:
- Цо ви?
Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи й такі ж впжкі різьблені стільці, - свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.
- Чому ви не брали трубку?
- Набридають дзвінками… Не сподівалась, що це буде від вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим ніби тільки розстались.