Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Гомін не вщухав, пісня зринала то в однім, то в другім кінці коридора - тепер з-поміж поранених повно виявилось талантів. Решетняк, стоячи проти вікна неподалік своєї палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнісеєм, знайшла:
Над річкою над бистром
Там журавка купалася…
Ось так, стоячи в коридорі госпіталю біля замурованого снігом вікна, стиха, мовби в забутті, озвався піснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами… За співом і не чув, як підійшла Капа з свічкою в руці, нахилилась з-за плеча:
- Що ж ви приховували свій талант, Решетняк! Тепер неодмінно запишемо вас у самодіяльність.
- Та що ви… Та куди мені, - ніяково відмагався Решетняк, і приємно було йому дивитися на сестру, що вся ще світилася збудженням.
- Решетняк! У вас така мова гарна… Скажіть, коли у вас дівчина, наприклад, обере кого-небудь… Вперше, розумієте? То як назвати по-вашому того, до кого вона має таке… ну, перше своє почуття?
Решетняк аж лоба наморщив, думав:
- Та як… Перволюб по-нашому буде.
- Перволюб… Перволюб… - тихо повторила вона, аж ніби трохи сумовито.
І відійшла, шукаючи місця, де б примостити свічку.
Невдовзі бачив її Решетняк уже в товаристві Колосовського: за фікусом стояли в кутку, він на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши підборіддячко, дивилася вгору на свого пацієнта, і обличчя її було вже знову веселим.
За вікном буран гуркотів. Вслухаючись у грізні концерти хурделиці сибірської, думав Решетняк: “Нам гарно, у нас співи, а як тим, що на фронті? Не один там чийсь перволюб в таку ніч розпрощається з світом…”
Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фікусом. І хоч людно було в коридорі, поводилась так, наче були вони тут одні, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою відданістю. А коли на мить погасло світло і хтось жартома подав по коридору команду: “Цілуйтесь!” - Капа в якомусь хвилинному засліпленні враз пригорнулась до нього, і вже й самі незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий гріх поцілунку… Милиця одна з грюкотом впала на діжку, Капі довелося її й піднімати в темряві, та в цей час світло з'явилося знов і вже не гасло, і хоч обом було соромно, Капа, ніби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, і що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено…
“Хіба я не маю права на це?” - наче питали її хмелем кидиати довгопони очі.
Власне, він мав цього ждати. Хіба ж можна було не помітити по її розсяяних очах, усмішках, навіть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помітити, як день відо дня визріває в пій вже не тільки сестринське почуття. Знав, що нічим це не могло закінчитись, хіба тільки болем марно враженої душі, і все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємні, що не зігрівала і його сердечність її, довіра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозуміти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив…
- Скажіть мені, Богдане… Що то за Таня, що ви все марили нею? - спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.
Не було ревнощів в її голосі, - по могла ж вона собі цього дозволити, та й па якій підставі? - і все-таки це не була й просто цікавість.
Найінтимніше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповісти, почував, як солодко йому було зараз про це розповідати…
- Нікому не розповідав, а вам розкажу, Капо… Поглинутий розповіддю, і не помічав, як дівчина, слухаючи, міниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потім сказала:
- Щасливий ви. - І відсторонившись, сухо додала: - Ідіть у палату.
Наступного дня замість Капи чергувала інша сестра. Ще два дні пе з'являлася Капа, і вже в палаті стали турбуватися, чи пе захворіла, а коли запитували санітарок, то не могли почути у відповідь нічого певного. З'явилася Капа аж на третій день, по обіді забігла до них без халата, в гімнастьорці новенькій, в спідничці, в чобітках. З дивним якимось усміхнено-гіркуватим виразом на обличчі наблизилась до ліжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсеніна.
Тільки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тільки словом: “Люблю”.
Капа, зашарівшіїсь, стежила, як він читає то слово, потім квапливо стала прощатися, побажала всім одужувати ні видше…