Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- Що з вами, Капо? - запитав хтось, і почули у відповідь:
- Виїжджаю на фронт.
Зблідла, постояла мить і, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними сліз ппбігла в коридор. Палатники мовчали, ошелешені.
Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…
Глава V
Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір'ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.
…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть:
- То сорочка нашого голови!…
“Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор. - Ось життя чиєсь перецвітає творчістю… Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим - пе відділити… А послухай декотрих схоластів на обговореннях… Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було… І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим… І тим ми й себе вимірюєм теж…”
Роса блищить на листі, па шпориші. “Росиця, - каже вуйна Домініка. - Небесна роска!”
Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний… Місячне сяйво сторожує людина… Це добре..
- Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?
- Я сам роблю кіно.
- О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує…
- “Батярує…” це що значить?
- Батярувати - гультяювати - волоцюжитись - то все єдно… Про що ж буде ваша картина?
- Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.
- То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись… Кольоровий буде?
- Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем… Німий мав свої переваги.
- Панові видніше. Німий - то й німий.
- А ви що - байдужі до мистецтва?
Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечір.
- Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили…
“Старий має чуття гумору, - це вже дещо”, - всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити.філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…
- Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?
Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.
- Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: "Люди в кутях”. Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…
- І ви теж… бачите оксаті?
- А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху - бо ж лячно…