Долина Єдиної Дороги

Лучники засіли п’ятьма лініями по чотириста чоловік паралельно до узлісся. Перша лінія повинна пускати стріли доти, поки ворог не відійде з-під обстрілу або не кинеться в ліс. У першому випадку лучники першої лінії повинні переслідувати ворога, наближаючись на відстань польоту стріли. У другому — відійти назад за інші чотири лінії й зайняти нові позиції. У цей час обстрілювати ворога повинна друга лінія. Коли ж заземельці підійдуть надто близько, друголінійні також повинні відступити вглиб лісу, а в бій вступить третя лінія. І так далі й далі, доки заземельців не залишиться настільки мало, що їх можна буде добити у ближньому бою. Якщо ж чорнолаті розіб’ють лісовіїв, лучники домовились поодинці відходити на захід, витягуючи за собою ворожі сили. Можливо, до того часу підійдуть загони дібровників.

Та навіть разом із доріжанами лісовії й дібровники могли лише поскубати страшну південну армію. Їх було надто мало на противагу десяткам тисяч ворожого війська. Значно погіршувало ситуацію й те, що доріжани на чолі з Рудим Лисом нічого не знали про допомогу лісових племен і не могли розраховувати на неї й узгоджувати свої дії з іншими загонами.

Кожен лісовій ретельно вибрав свою ціль в останньому ряді півмісяця чужинців, які вже повністю вийшли з лісу. Лучники бачили, що перед пішими воїнами їде валка возів і кібуців. Мабуть, у них везуть запаси провіанту й зброї, а може там їдуть і вогняні маги. Поряд із колісним транспортом каракоти вели на ланцюгах кілька десятків величезних чорних звірів, схожих на вовків, але з короткою чорною шерстю, настовбурченими трикутними вухами й куцими хвостами.

І ще щось ішло із заземельною армією, проте лісовії його не бачили, бо воно рухалося в лісі з іншого боку дороги. Воно було величезним. Дерева на його шляху тремтіли своїми кронами. І його було багато. Лісові жителі здогадувались, що саме там рухається, але намагались не думати про це, інакше їхні шанси на успіх ставали надто мізерними.

У рядах заземельців відбувалося щось дивне. Вони порушили стрій, почали збиратися групою і потім колоною в триста чоловік вирушили назад у ліс. Кожен із них ніс на плечах величезну бойову сокиру. Лісовії захвилювалися.

— Вони нас помітили! — прошепотів молодий лісовій до Чорноокого Лиса, який командував першою лінією. Стріла хлопця перейняла на себе тремтіння руки. Лис спокійно торкнувся долонею до дуги його лука.

— Їм потрібне дерево. У них сокири. Про нас вони нічого не знають. Тепер цілься й нехай твій страх не завадить стрілі вибрати ціль.

Узліссям прокотився крик яструба і з кущів, наче стіна кривого дощу, полетіли стріли. Чільні воїни десятками попадали в траву. Уцілілі похапали щити, але не встигли ними прикритися, бо друга половина першолінійних лучників випустила нову хмару стріл.

Половина колони вже лежала на землі. Решта воїнів згуртувалися разом, закрившись стіною зі своїх прямокутних щитів.

Антіо, почувши крики позаду, обернувся в сідлі й зрозумів, що його лісорубів обстріляли з лісу. Якусь мить він мовчав, а потім громовим голосом закричав:

— Дві тисячі арбалетників на ліс! Якщо вони за кілька хвилин не переб’ють лісове падло, нехай маги спалять узлісся, а лісові й степові змії очистять попелище від смаженини з цих мавп!

Декілька воєначальників, схилившись до конячих грив на знак покори, помчали до своїх загонів. Через хвилину шеренги арбалетчиків вирушили до лісу. Першими виступали воїни з великими прямокутними щитами, зімкнувши їх між собою. З боків у щитах були вирізані півкола, які тепер утворили бійниці в суцільній стіні, через які стріляли арбалетчики. Коли стрільці відходили перезаряджати зброю, на їх місце ставала друга черга вже зі стрілами в жолобах. Таким чином ця невразлива шерега сипала смертоносними гвинтами безперестанку, просікаючи узлісся металевим градом. Позаду щитників і арбалетників десятки воїнів тягнули візки із запасами стріл.

— Назад! — крикнув Чорноокий і метнувся поміж дерев. Зусібіч навколо тріщали гілки, перебиті арбалетними стрілами. Листя зеленим снігом сипалося додолу. Падали поранені й убиті побратими. Десь у верховітті втікали білки й зграйки пташок.

Хоча заземельці стріляли наосліп, за другу лінію лучників встигло відбігти лише дві третини першої.

Чорноокий Лис перестрибнув через напівзотлілий стовбур бука й присів біля Криволапого Вовка, ватага другої лінії.

— Йдуть суцільною шеренгою зі щитами! Але в лісі вони розімкнуть стрій через дерева і стануть вразливим для наших стріл, — прошепотів він до глави Вовчого клану. Старий лісовій, якого через кульгавість називали Криволапом, кивнув головою.