Долина Єдиної Дороги

Хвиль Болітник і Стан Горпа тягнули колоди з-під валу й ставили їх сторчма, інші доріжани відразу ж скріплювали їх поперечниками й натягували зверху дощаті лати, будуючи криті переходи. Дошки цього навісу відразу ж обростали згори щетиною стріл і гуділи, наче об них бився зварйований бджолиний рій. Від ударів катапульт гуділи й мури, подекуди осипаючись. По збудованому переході швидко підносили новий будівельний матеріал. Молоді доріжани й жінки, носячи над собою щити, висмикували з ґрунту стріли й складали їх у кошики, щоб потім віднести їх своїм лучникам.

Крізь бійниці у воротах було видно, як дорогою їде стіна, збита з необструганих колод. Вона насувалася повільно, невблаганно, росла на очах. Середину стіни штрихатою лінією вертикально прокреслював кострубатий стик. Піки, якими стріляли крізь прорізі у воротах, лише застрягали в укріпленні з колод, не завдаючи йому ніякої шкоди. Доріжани бачили, що слідом за цією стіною повзе дощатий дах, оббитий зверху листами бляхи.

— Таранити будуть! — крикнув хтось згори.

Біля воріт лежав товстелезний, загострений з одного боку стовбуряка. По команді декілька десятків чоловіків на стінах і в подвір’ї підбігли до мотузів та лебідок і почали тягнути цей стовбур гостривом догори. З натугою, зі скрипом дерев’яга повзла по муру вверх. Ось її гострий край піднісся над зубчатою стіною. Тепер усі на подвір’ї налягли на шнури, що через лебідки були прикріплені до нижньої частини стовбура, а доріжани на мурах перехиляли його гострий край назовні фортеці. Стовбур враз описав коротку дугу й ліг на стіну між двома її зубцями. Тепер мотузи на тупому кінці почали використовувати як противаги, притримуючи колоду, щоб вона не вивернулась, поки на хлопці на мурі не висунуть її достатньо далеко в повітря.

Стіна з колод зупинилася за кілька метрів від воріт. Пролунали лункі удари барабана, які відразу ж заглушив багатоголосий рев. Стіна почала розсуватись і в утвореному проході з’явився обкутий сталевими листами кінець багатометрового тарана, прикріпленого ланцюгами до навісу. Його розганяли два ряди каракотів, тримаючись за вбиті в колоду штирі. Удар, наче грім, трусонув воротами. Затріщало дерево й декілька тріщин розбіглося від центра стулок. Воїни з тараном почали відводити його назад, щоб узяти новий розгін.

Стовбур на мурі перехилився вниз і полетів на бляшаний дах. Дошки і бляха пропустили його крізь себе, й наростаюча хвиля реву переросла у крики болю. Дах над тараном перехилився вбік, декілька його підпор на колісних платформах тріснули й попадали. Таран зарився у землю перед воротами. Стрільці встигли випустити кілька серій стріл у каракотів, після чого стулки стіни з колод знову зсунулися разом.

— Вони зняли ланцюги з тарана! Тепер його несуть на ворота! — повідомив хтось з муру.

— Укріплюйте ворота! — скомандував Хвиль, перебігаючи подвір’я.

— Не укріплюйте! — залунав десь з-під перевернутого воза грізний старечий голос. Болітник здивовано моргнув очима, озирнувся й побачив, як, тримаючись за оглоблю, на ноги зводиться Ліводверник.

— Ви живі? — Хвиль потер підборіддя. Він ніяк не сподівався ще колись побачити Верескового.

— Живий!