Долина Єдиної Дороги

Ліводверник двома пальцями розв’язав одну з торбинок на поясі, схопив її й кинув заземельцю у прорізь шолома. Той заревів і закашлявся. Меч розсік повітря десь зліва від старого, а все навколо огорнула хмарка перцевого порошку. Звідкілясь збоку з’явився Солевій, розкручуючись усім тілом, щоб відірвати від землі шипасту кулю молота. Молот злетів у повітря, описав півколо й уп’явся шипами у скроневу пластину заземельського шолома. Чорний воїн став на коліна, випустив меч і м’яко повалився у траву. Ліводверник розв’язав наступну торбинку з перцем і рушив до найближчого ворога, залишивши вбитого лежати на землі разом із Моряним, який від удару також не втримався на ногах.

Рудий Лис вкотре ухилився від смертельного леза. Кот вибив його меч на першому випаді. Лісовій намагався просто відійти від воїна, щоб підібрати якусь іншу зброю. Але свист розкрученого меча переслідував його, й уся спритність ішла лиш на те, щоб ухилитись, відстрибнути. На щастя, закований у важкі лати заземелець рухався не так швидко, як прудкий мешканець лісу, в якого замість лат були виплетений з лика нагрудник і два налокітники. Врешті вістря меча зачепило ліве стегно Лиса, і той покотився по траві, бризкаючи кров’ю. Заземелець відсік найближчому доріжанину голову, перевернув на льоту держак меча у руці й направив його згори в груди лісовію. Той ледве встиг відкинутись від леза, яке пропороло бік Лисової куртки й прикололо її до землі. На мить погляди Лиса й заземельця вперлись один в одного, й лісовія ошпарила хвиля ненависті, відчутна майже на дотик. Кот вийняв з рукава короткий кинджал і пригнувся для удару. Лис вихопив зі свого сагайдака стрілу, здоровою ногою вдарив поміж ноги заземельцю, а рукою ввігнав вістря стріли в це кубло ненависті, що світилось в очній прорізі шолома. Кинджал кота ввійшов Лисові в бік, а сам воїн повалився на нього зверху.

Хвиль Болітник, Суспенька Риболап і ще троє доріжан обступили колом могутнього кота, який і досі просікав простір навколо своїм страшним мечем. Біля нього вже лежало троє мертвих доріжан, перерізаних мало не навпіл. Коли хтось намагався вдарити цього воїна, то залишався без зброї або помирав.

— Може всі відразу? — спитав Суспенька, ухиляючись від мерехтливого леза.

— На мить зупиніть його, коли він… спиною! — Хвилю довелося зігнутись удвічі, щоб уникнути меча, який зрізав кілька волосинок з його чуприни й крижаним холодом окропив усе тіло.

Один із доріжан зблизька метнув свого меча в іскристе плетиво металу навколо кота, й меч, голосно дзенькнувши, полетів кудись угору, а сам доріжанин із перекривленим обличчям покотився в траву, тримаючись за обрубки пальців.

Збоку почувся старечий, але ще міцний крик, і краєм ока Хвиль помітив Густоброва, який з останніх сил біг на заземельця, тримаючи перед собою довжелезний спис Алеоласа. Меч чорного воїна враз зупинився, зіткнувшись із вістрям списа. І в наступну мить три доріжанські мечі з різних сторін пробили горло воїна. Від удару заземельця спис разом із Травником опинилися на траві, а долиняни висмикнули свої мечі й обернулися, шукаючи наступного ворога. Проте наступних уже не було. Останній кот із гвардії Антіо стояв без меча, намагаючись витягти зі свого серця арбалетну стрілу, яку хтось висмикнув з убитого коня й пустив у південного воїна.

Хвиль обернувся до фортеці. Звідти вже виїхала валка возів. Прийшов час відступати. Тепер потрібно яком·га швидше підібрати поранених і тікати за міцні фортечні мури.

— Усі назад! Беремо поранених! — закричав Болітник, шукаючи очима сина й Лиса, але жодного з них не помітив. Часу на пошуки не було. Треба якомога швидше тікати звідси, щоб цей бій не став для доріжан останнім.

Рудий Лис не помилився щодо бойової тактики заземельців. Вони не виступили проти невеличкої армії всією лавою, а вислали найкращих своїх воїнів, за принципом честі давши можливість сміливцям з гвардії Антіо битися до кінця. Тепер, коли останній кот упав мертвим, у бій підуть усі блискучі панцирі, — тоді порятунку вже не буде. Окинувши поле бою швидким поглядом, Хвиль відзначив, що доріжан загинуло не більше сотні, але й це була страшна поразка, адже ворожа армія набагато чисельніша. Єдина надія на фортецю. Хтось застогнав збоку, й Болітник побачив Ловикаменя Горолома, який намагався затулити руками рану на лівому боці. Малодоріжанин підняв хлопця на руки й поніс його до візків, що вже під’їжджали до встеленого трупами степу.

— А де твій син? — до Хвиля підбіг Тинявка. Хоча старець сам ледве тримався на ногах, та все ж спробував допомогти Болітнику нести хлопця.

— Тепер вони всі мої сини, — пробурмотів невпевнено Хвиль. Йому здалося, що саме це він повинен зараз сказати, хоча насправді як ніколи відчував, що саме Чисторос є найріднішим з-поміж усіх доріжан, і хвилювання за сина переважає всі інші почуття. — Допоможи Густоброву! — він кивнув війтові на Травника, що приходив до тями, все ще не випускаючи списа з рук.

Повітря позаду здригнулося від тисячоголосого реву і тупоту ніг. Хто з доріжан обернувся, міг побачити, як хвиля чорного прибою покотилася від лісу й швидко наповзає на степ, вкриваючи його своєю рухливою масою. Ця маса реве, наче одна велетенська горлянка, перекриваючи стук серця. Піші коти й каракоти бігли степом обабіч Єдиної Дороги, а по бруківці чорною змією потекла кіннота.