Долина Єдиної Дороги

Під час частування був запланований військовий доріжанський парад, який мав засвідчити покору місцевих жителів. Доріжан навіть не довелося змушувати робити це — вони самі дали згоду.

— Стерт загинув. Він наздогнав декількох бунтівників, які втекли в ліс. Там на його загін зробили засідку невідомі нам лісові жителі, також люди. Загін розбили, Стерт помер від ран уже тут. Його достойно поховали, як і личить славетному воїнові.

— Є звістки від інших армій чи від армад? — головнокомандувач надпив верескляку й задоволено прицмокнув — після перегрітих і збовтаних у дорозі котівських вин і кусату витончений смак цього напою просто вражав.

— Поки що звісток не було, — Репинга при кожній відповіді легко вклонявся ватагу.

— Бої з лісовими демонами знищили частину моєї армії, проте тридцять чотири з половиною тисячі добірних і здорових воїнів уціліло. Ми перебили багато лісових потвор і захопили дещо, що з часом дасть нам владу над демонами. У нас дочка їхнього правителя. Вона була в маленькому загоні, який напав на нас два дні тому. Надто молода, що бути умілою в бою. Ця мерзенна стерва буде запорукою нашого владарювання над цим племенем першоістот. У боях не загинув жоден маг, усі наші рівнинні й лісові змії цілі й неушкоджені. Ми готові зустрітися з військом есенеїв, — Антіо осушив кубок до дна і розбив його об кант стола. Усі навколо ледь помітно здригнулися від цього удару. — Давай, нехай земляні кролики помахають своїми палицями.

— Спочатку стрільба з лука? — улесливо спитав Репинга. Каракот відібрав з-поміж доріжан кількох доволі непоганих лучників і був упевнений, що, як на мирний люд, їхня майстерність повинна сподобатись Антіо.

Головнокомандувач висмикнув із землі свого списа, підкинув його на долоні й ураз метнув у бік доріжанських загонів. Спис плавною дугою розітнув небо і, перетворившись на бадилинку, уп’явся в землю перед першими рядами доріжан.

— Нехай тепер покажуть свою влучність, а потім я хочу, щоб вони продибцяли своїми кривими рядами переді мною.

Репинга підняв праву руку. Це був знак, що найкращі лучники з протилежного боку можуть починати стрільбу. Їхньою ціллю було опудало з тирси в мішковині, яке стояло метрів за сорок від доріжанських шеренг (ці земляні кролики рідко посилали стріли далі за півсотню метрів) і в сімдесяти від столу командирів.

Від рядів низькорослих долинян відокремилась струнка фігура в капюшоні і з довгим тонким луком. Репинга придивився, але не впізнав цього лучника. Може, це через відстань, а може, роки беруть своє, й очі вже не такі зіркі.

Лучник зробив кілька кроків уперед, а потім без жодного прицілювання й підготовки одним рухом вклав стрілу, підняв лук, натягнув тятиву й відпустив її. Куди він стріляє? Це якийсь божевільний! Репинга вкрився холодним потом, щось обірвалося йому всередині, наче ця стріла летіла не в Антіо, а в його власне серце. Усі завмерли.

— Не чіпати! — крикнув Антіо, спостерігаючи за польотом стріли. Його підлеглі опустили тесаки, сокирки й мечі, якими були готові відбити смертоносне вістря.

Тієї ж миті пір’я стріли затріпотіло біля вуха Антіо. Він повернув голову й подивився на стрілу. Вістря повністю увійшло в деревину крісла за палець від скроні воєначальника, а древко ще досі тремтіло.

— Непоганий постріл, — усміхнувся Антіо. — Лучника потім роздерти кіньми. А Репингу забити канчуками.

Каракот лише глибоко вдихнув і схилив голову. Двоє кремезних воїнів відразу ж заломили йому руки за спину й поставили на коліна.

— До стріли причеплена записка, — промовив кот, що сидів ліворуч від командира.

— Подивись, — наказав той.

Воїн розкрутив папірець із древка, розгорнув його й здивовано передав Антіо.