Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.
Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.
На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.
Але ця пара агентів виявилася штрафниками.
Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.
Та їм довелося повернутися до родів.
Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.
Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.
І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.
Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.
— Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.
Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:
— Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.
Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:
— Я змушений був допомогти унтер-офіцерові — вам могли загрожувати неприємності.
Глухонімий зневажливо випнув губи.
Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.
Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.
Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.
Вайс сказав:
— Я розумію ваше горе. Але жити треба.
Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.
— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».
Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:
— Так твердить Еріх Ротакер — наш великий історик.
Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.
— Я теж так не думаю, — сказав Вайс. — Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.
Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.
Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.
Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.
Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.
В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.