Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.
Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.
Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.
Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.
Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.
І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.
Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.
Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:
— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.
— Фрейд, — кинув хтось недбало.
— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.
— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.
— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.
— Ти б за свої діла попросив звання арійця.
— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.
— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.
— А суд божий?
— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.
— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?
— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.
— Скільки тобі дали?
— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.
— І довго ти з нею водився?
— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.
— Побатрачив…
— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.
Хрипатий промовив замислено:
— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!
— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…
— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.
— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…
— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!
— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.
— А хто накапає?
— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.
— Сволота!
— Іменно…
Хтось розказав:
— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.