Літа зрілості короля Генріха IV

Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім».

Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він хотів дати їй, довелось би врізати ці гроші у Габрієлі, своєї любої владарки. Ні, це неможливе, він боявся цього, бо вона, звісно, нічим не поступиться. Йому досить було тільки викликати в пам'яті прекрасну руку на бильці крісла й блискучий самоцвіт на пальці — той самоцвіт, що його вкрав пан д'Естре.

Поринувши в турботи, він увійшов до її покоїв незвичайно тихо. З передпокою він зазирнув у прочинені двері; красуня сиділа за туалетним столиком. Вона писала. Але ця жінка не може писати нікому — тільки йому самому. Бо кожен інший лист був би підозрілий. Анрі йшов зовсім нечутно — тепер уже не через задуму. Нарешті він зазирнув Габрієлі через плече, і вона того не помітила, хоча сиділа перед круглим дзеркальцем, і на його ясній гладіні відбивалося все, що вони обоє робили. Анрі прочитав: «Пані, ви нещасні».