Літа зрілості короля Генріха IV

Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами.

— Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам.

Габрієль відповіла, не подумавши:

— Дякую. Коли король на війні, мої листи передає йому пан де Варенн[35].

То був колишній кухар; тепер він возив любовні листи. Роні поблід; власне, фруктова рожевість не зійшла з його обличчя, тільки трохи потьмяніла. Габрієль, звісно, щось помітила, але не здогадалася ту ж мить перепросити його, і хоч згодом не раз пробувала це зробити, та все марно. Якби в ту хвилину при ній була її тітка де Сурді, вона б дала пораду Габрієлі, й та, може, якось би викрутилась і не нажила такого ворога на все життя. Натомість, помітивши свій промах, бідолашна затялась, подивилась на пана де Роні спогорда, аж камеристка покинула зачісувати її, й запала довга мовчанка.

Врешті пан де Роні став коліном на ослінчик і надів дамі черевичок, якого вона була роздратовано струснула в ноги. Габрієль дивилась на те нетерпляче й думала, що навіть це не поможе йому стати начальником артилерії: ним буде пан д'Естре. Ображений не дав узнаки нічого: він похвалив гарненьку ніжку й попрощався. Тільки-но він вийшов, у Габрієлі похололо серце: вона ж не поздоровила його, навіть не згадала про те, як він зі славою здобув місто Руан. А тепер він, мабуть, подався прямо до короля.

— Біжи! Поверни його! — наказала вона камеристці. Марно: Роні не повернувся. Він питав себе, чому ця вродлива жінка до глибини душі ненависна йому. Поки що він ще не збагнув справжньої причини: тому, що вони схожі одне на одного. Обоє з півночі, обоє біляві, світлолиці, холодно-розважливі. З королем, легким на сміх і на сльози, їх пов'язує розрахунок; та помалу в них обох наростає щось таке, чого їх не могли б навчити власна натура й досвід, — почуття, яке міг прищепити їм тільки цей південець. Незабаром кожне з них зажадає від короля більшого: не тільки королівської ласки, а ще й довіри та любові. Обоє вони ревнивці, обоє люблять того самого й прагнуть шкодити одне одному. І так до останку.

Король уже поїхав до Сен-Дені, де згодом мав зректися своєї віри. Щодо цього він іще сам не знав нічого певного і в глибині серця ще не наважився остаточно, хоча зробив уже стільки кроків, що цей останній міг відбутись ніби сам собою. А тим часом він радився з духівництвом, прислухався до того, що діялось на Генеральних штатах у Парижі, байдуже чекав якихось подій, що могли б повернути його долю в інший бік, сам зволікав чи, може, торгувався зі своїм богом. Серед своїх тривожних передчуттів він палкіш ніж будь-коли прагнув, щоб його краса кохана була з ним. Цього разу він покинув її в іншому місті, не маючи ще того досвіду, який мав прийти невдовзі, одначе й тепер відчував, що їм не слід розлучатись ніколи. На думку короля, безпечно привезти до нього кохану найкраще міг не хто, як його вірний Роні. Відданості справді щирого слуги не похитне ніяке розчарування. Вбачаючи свою провідну зірку в королі, той не може не любити Габрієлі. Так гадав Анрі.