Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Роні зразу почав готуватись до подорожі. Нащо йому зважувати, для кого все це робиться, хто буде осереддям усіх цих турбот? Дарма, що вони з пані д'Естре вороги: він безумовно вважав, що подорож має бути некваплива й урочиста. Попереду їхав верхи він сам і його почет; далі, за сто кроків, два мули з паланкіном, у якому спочивала кохана короля. Знову проміжок. Потім віз четвернею, в ньому служниці. А далеко позаду — дванадцятеро в'ючних мулів. Усе урочисто й вишукано, в усьому та ж доцільність і порядок, що й у всіх баронових діях. Так самісінько було б, якби осереддям поїзда була не Габрієль д'Естре, а цариця Семіраміда. На жаль, не всі такі ділові й сумлінні, як Роні. Саме на найкрутішому узвозі візничий, що правив четвернею, зліз із передка, не здогадавшись бодай тут стримати свою природну потребу. А якийсь норовистий мул, незважаючи на низьку ношу, пустився чвалом, підбіг до воза, задзеленчав дзвіночками й продемонстрував, як гучно вміє він ревти— нітрохи не гірше, ніж Сіленів[36] віслюк у Бафоській долині. Четверо коней схарапудились і понесли; вже здавалося, що важкий, віз ось-ось налетить на легкий паланкін, розтрощить його і скине в прірву — разом з найдорожчою перлиною королівства. «Держіть! Держіть!» — загукали всі, але ніхто не кинувся зупиняти коней, бо всіх скувало жахом. Та вломився дишель, віз зупинився, коні самі побігли далі, і десь попереду їх піймали люди пана де Роні.
Дама уникла такої жахливої небезпеки, що лицар кинувся до неї стрімголов. Переляк відібрав йому мову, він тільки жестами показував свою відданість та виражав радість хрипкими вигуками. Дама сердито надулась і густо почервоніла. Досі ніхто не бачив її інакшою, ніж у сяйві лілейності, що набагато переважала барву троянди. І лицар дивився на неї з таємним задоволенням, бо згадав кількох полюбовниць короля, котрих той покинув, бо не терпів у жінках схильності червоніти плямами. Правда, такій молодій жінці до цього було далеко, щонайменше років двадцять, та однаково Роні відчув надію і вже хотів рушати далі. Проте пані д'Естре думала не так; їй треба було на комусь зігнати оскому, і коли це не міг бути сам Роні, то він мусив хоч би власноручно відшмагати візничого за те, що тому так невчасно припекло. Видатний слуга короля так і зробив, а трохи згодом приставив прекрасну мандрівницю всю в сяйві лілей.
— Усі аж позеленіли з ляку, коли це сталося, — розповів він розгніваному коханцеві.— Тільки в пані де Ліанкур були ще принадніші рум'янці, ніж звичайно. Шкода, що вас там не було, величносте!
Нещасна Естер
Коханці не криючись оселилися разом у старому абатстві, і проповідник Буше репетував про це на весь Париж. Одначе вже не з таким успіхом, як давніше. Його слухачі вже не тислися так несамовито, і падучка не валила їх так часто — насамперед через те, що Генеральні штати нічого не вирішили. Люди нарешті побачили, що різні претенденти на французький трон усі не мають грунту під ногами, а перед брамою столиці чекає справжній король: йому досить тільки перемінити віру, і він може зразу ввійти до міста. Він доводив свою впевненість і тим, що більше не робив спроб удертись до столиці силою. Брами стояли відчинені, селяни привозили припаси, парижани важились виходити з міста. Вони вже від'їлись, а тому осміліли, і в них ожила цікавість, давно втрачена: адже хто з порожніми кишками слухає брехні все того ж таки Буше, той врешті-решт справді забуває, що треба самому подивитись і помізкувати.
Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку, й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте.
36
Сілен — персонаж давньогрецької міфології, вихователь бога Діоніса. У скульптурі й живопису його зображували п'яненьким підстаркуватим товстуном.